Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Коли двері зачинилися, я відчула, як тиша огорнула мене щільною, задушливою пеленою. Вона була такою приголомшливою, що вперше за довгий час зрозуміла, наскільки гучним буває моє внутрішнє мовчання.

Я стояла, не рухаючись, немов кожен рух міг зруйнувати крихкий баланс у моїй голові. Думки рвалися назовні, але я не могла вибудувати їх у зв'язний ланцюжок.

«Це не моя вина», — сказала собі, немов намагаючись виправдати той ураган, що закрутився всередині. Але звучало це непереконливо, навіть подумки.

Подивилася на полотно, те саме, яке так роздратовано оголив Костя. З нього на мене проникливо дивилися очі Ігоря. Ще вчора я навіть не знала, як звуть цього чоловіка. А сьогодні він... він став кимось надто важливим.

«Якби Костя познайомив мене з ним раніше, цього б не сталося». Думка спалахнула в мені з такою силою, що я майже увірувала в неї. Це ж усе Костина помилка, правда? Він приховував від мене свою сім'ю. Не розповів, ким був його батько, не захотів, щоб я дізналася правду.

Але щобільше переконувала себе, що винен саме він, то більше розуміла, що це всього лише виверт. Це я, я відчула щось, чого не повинна була. Я дозволила собі зірватися з тих тендітних ниток, що пов'язували нас із Костею. Але ж яке у нас могло бути майбутнє? Чому я говорю в минулому часі?

Перед очима замиготіли моменти наших із Костею стосунків: його турбота, його впевненість, наші спільні плани. Все виглядало ідеально. Але тепер це «ідеально» раптом стало здаватися мені несправжнім. Наче весь цей час я жила в побудованій ілюзії, яку сама ж і створила.

Що, якщо я любила не Костю, а те, що він мені давав? Підтримку, впевненість, стабільність. А тепер... Виявляється, все це давав зовсім не він.

Тепер була ця дивна, болісна тяга до його батька. Це не просто потяг. Але щось незрозуміле, ірраціональне, живе, до болю справжнє.

Ігор. Його голос. Його очі. Його легка усмішка, в якій я чула більше правди, ніж у будь-яких словах. Та в них і була правда!

Відчуваючи, як у тілі закипає енергія, схожа на тривогу, пройшлася квартирою, переступаючи через кинуту на підлогу мішковину, і підійшла до вікна. Костя, напевно, все ще десь там, на вулиці, остуджує своє роздратування. І я залишилася тут одна, наодинці зі своїми новими, страшними почуттями.

Хворе, неправильне, воно росло в мені, як неконтрольований вогонь. І щоразу, коли я намагалася задавити його, ставало тільки гірше. Усе ускладнювалося ще більше від того, що я не знала, що відчуває Ігор. Я бачила це в його очах — тугу, бажання, жаль? Чи мені просто хотілося це бачити?

— Ти поводишся, як дурне дівчисько, — пробурмотіла собі під ніс, обхопивши плечі руками.

Але хіба це змінює справу? Дурна чи ні, я вже занадто далеко зайшла, не зробивши в реальності жодного кроку назустріч спокусі, що палить серце. І найжахливіше — мені це подобалося.

Я думала про те, що якби не той день у кафе, якби не ця зустріч, якби... Так, якби Костя раніше познайомив мене з ним, усе було б інакше. Але це було б інше «інакше». Можливо, тоді я б залишилася вірною Кості, і ми прожили б те життя, яке я собі уявляла. Але щось мені підказувало, що це була б лише частина життя. Зітхнула, опустилася на диван, сховавши обличчя в долонях. Зрадити себе чи продовжувати жити в ілюзії? І я знала, що одного дня це запитання з новою силою вимагатиме відповіді. Або навіть... просто зараз?

Побачивши на дисплеї телефону незнайомий номер, була впевнена, що це саме він телефонує. Міцно заплющила очі й скинула виклик. Нам усім треба охолонути, перш ніж вести розмови і з'ясовувати правду. Навіщо вона взагалі спливла, ця гірка, як редька, правда?

Здригнулася, коли почула, як повернувся додому Костя. Але не обернулася до нього, залишившись сидіти біля вікна.

— Між іншим, батько виявився чеснішим за тебе, — хмикнув, входячи в кімнату і прямуючи до електрочайника. — Він щойно телефонував мені, і розповів, як ви вчора познайомилися.

— Чудово, — відповіла тихо. — Я щойно теж тобі розповідала це. Раніше, ніж він.

— Але тільки тому, що я тебе розкрив! — з виглядом тріумфатора заявив Костя, брязкаючи чашками та заварником.

— Що розкрив? — уточнила, обертаючись. — Що я почувалася на власній виставці чужою через твої нескінченні піар-ходи? — хвиля гніву підіймалася в мені з новою, руйнівною силою. — Що ти обрав бути не зі мною, а тусити з натовпом незнайомців, коли я так потребувала підтримки? Що ти збрехав, що це ти організував виставку, а не твій тато? Що мене підтримала абсолютно чужа людина, портрет якої я вирішила написати, надихнувшись бесідою з нею? Чи, можливо, за кілька років, що ми разом, ти не звик ще, що я завжди тримаю полотно закритим, поки не допишу картину?

Костя дивився на мене, наче підвис. Поки не запищав і клацнув чайник, вимикаючись. Здригнувся, став заварювати чай, намагаючись не дивитися на мене.

— Якось ти так... перекрутила все, — пробурмотів розгублено.

— Чому ж перекрутила? Чиста правда, — знизала плечима.

Як у дитинстві, схрестила в кишені пальці. Бо правдою в моїх словах було все, окрім забороненого почуття до Ігоря, яке зростало й розквітало з кожною хвилиною сильніше.

— Катюш, припустимо... Припустимо тільки! Що я тобі збрехав... Хоча це не так. Я просто не сказав про гроші. А мої почуття до нього, біль і образа... Адже вони були справжніми. І зараз теж нікуди не поділися, — останні слова він вимовив із часткою сумніву в голосі.