Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Костя повернувся смиканий, скуйовджений, я зрозуміла, що цей вечір остаточно перетворився на муку. Кожне слово, сказане за столом, кожен рух — усе це було частиною гри. Ми з Ігорем грали в людей, які тільки-но зустрілися, тоді як між нами стояла не проговорена правда.

Коли підняла очі на Ігоря вкотре, побачила його втому, змішану з якимось відчаєм. Він знав, що не може нічого змінити, і це знання вбивало мене.

Я сиділа поруч із Костиком, але кожен мій нерв, кожен подих був спрямований на іншого чоловіка. Це не було романтично. Це було болісно, як спроба втриматися на краю прірви, знаючи, що падіння неминуче.

Того вечора, повернувшись додому, почувалася спустошеною. Я дивилася на Костю, який обурено розповідав про проблеми із записом на студії, але чула тільки власне серце. Воно, здавалося, розривалося на частини.

— Чому ти не сказав мені, що всі твої записи і навіть моя виставка відбуваються за гроші твого батька? — запитала глухо, не впізнаючи свого голосу.

Костя здивовано зупинився посеред кімнати, припинивши активно жестикулювати й обурюватися.

— Татусь уже поплакався? — уточнив єхидно, старанно відводячи погляд.

Зметикувала, що зараз можу видати себе. Хоча не розуміла, що саме приховую. Чому не розповідаю йому про знайомство з Ігорем до офіційної частини?

— Костя, ти знав, що все це відбувається його коштом? — натиснула, повторюючи запитання.

— Знав, — невдоволено буркнув наречений. — А що це змінює? — тут же спалахнув із новою силою. — Нехай відкуповується, раз не був зі мною, коли я так потребував батька!

Підкинула брову, з подивом слухаючи його зізнання.

— Мій батько не кидав мене. Але все життя був на заробітках, і я бачила його вкрай рідко, — спокійно відрізала. — Твій фактично теж. Адже виходить, що він брав участь у твоєму житті. А що там у них з Оленою не склалося — це ж не твоя справа.

— У сенсі, не моя? Він мою матір образив!

— Дуже зручно, так? — пирхнула, ставлячи лікті на барну стійку, що слугувала нам столом, і кладучи на долоні підборіддя.

— Я не зрозумів, — розгубився Костя. — Ти мене зараз звинувачуєш, чи що?

— У якомусь сенсі так, — відповіла, поміркувавши.

— Та я тільки через це потягнувся на зустріч із ним!

— Тобто, мама натиснула на почуття обов'язку?

— Я не розумію. Ти за кого взагалі?

— Я за чесність, Костику. А її у нас із тобою, виходить, не було. Тому що я весь час чула про мало не монстра у плоті, який зрадив вас із мамою і кинув напризволяще. А він, виявляється, фінансував усі твої проєкти. Значить, був у курсі, цікавився. Що найнеприємніше, так це те, що його виставляв у непривабливому вигляді не тільки ти, а й Олена Михайлівна. Як думаєш, що я зараз відчуваю?

— Та ти послухай себе збоку! — обурився Костянтин, змусивши мене здригнутися від занадто високих тонів і гучності вимовлених слів. — Усі твої малюнки фінансував теж він! Навіть цю виставку! Що ти відчуваєш? Ти маєш бути рада, що я піклувався про тебе весь час! Поки ти ось це ось все малювала!

У цей момент він змахнув рукою, зірвавши мішковину з недописаного полотна. І я не встигла заперечити, що не малюю, а пишу. Не малюнки, а картини.

— Оп-па-на! — присвиснув Костик, розпливаючись в іронічній усмішці. — А це в нас що таке? — перевів на мене докірливий погляд. — Злітала додому і за п'ять хвилин накидала портрет. І хто в нас тут брехуха? — запитав вкрадливо.

Я ковтнула грудку, що вмить підступила, випрямила спину в пошуках надійної опори.

— Ми познайомилися вчора. Випадково.

— Та ти що! А я маю повірити?

— Не повинен. Але я ж вірила тобі весь час... — у битві поглядів я цілком очевидно програвала.

— Але ти зіграла сьогодні знайомство.

— Я не хотіла тебе засмучувати, якби з'ясувалося, що знайома з татом-монстром. А тут раптом опля! І він виявився зовсім не таким чудовиськом. Що скажеш?

— Скажу, що мені треба подихати, — буркнув Костя, кидаючи мішковину поруч із мольбертом і прямуючи до дверей.

— Куди ти зібрався?

— Провітрюся! — крикнув уже з коридору.

Двері грюкнули, і я залишилася у квартирі сама. Душа потягнулася до теплої гавані. Я встала і попрямувала до полотна. Провела кінчиками пальців по розпочатих тюбиках з олійними фарбами, баночці з розчинником, пензликах, замурзаних і від цього ще більш рідних. Виходить, усе це — турбота про мене Ігоря, а не Кості?