Читати книгу - "Перегляд домовленостей, Вероніка Суховська (Shannon)"

Я дійсно не заслуговувала на таке ставлення. 

Людей формує їхній досвід та висновки, які з цього досвіду робляться. Які висновки я зробила поряд із Даміаном?

Він щирий. Він не підлий. 

Якою б не була його реакція, вона точно буде озвучена мені в обличчя, і це більше, ніж те, на що я могла розраховувати в минулому. 

– Даміане. 

Він почув зміни у моєму тоні й напружився. Хоча ззовні обличчя чоловіка не змінилося, я відчула напругу його мʼязів під одягом. 

– Так?

– Маю сказати тобі дещо.

Не знаю, чому мені було так важко. Серце шалено стрибало у грудях, а слова немов застрягли в горлі. Здавалося, в цей момент я могла говорити будь-що, що належало до суті: “маю сказати тобі дещо”, “мені треба повідомити тобі”, “послухай”... Але жодне слово, що давало б зрозуміти, що йдеться про вагітність, просто не вдавалося вимовити: язик ставав ватним і розбухав у роті, відмовляючись видавати виразні звуки. Мої руки тремтіли, і я помітила це лише тоді, коли Даміан ніжно сховав їх у своїх долонях, бажаючи заспокоїти і підтримати мене. 

Його спокій подіяв на мене. На мить я заплющила очі й зробила повільний глибокий вдих, поступово повертаючи собі контроль над власним тілом. 

Чому мені так страшно? Навіть якщо Даміан виявиться повним мудаком, скине всю відповідальність на мене абощо, я маю куди піти. Якось воно буде – це не найгірша ситуація, в якій я могла опинитися.

Отже, усвідомивши це, на одному диханні я вимовила:

– Даміане, я вагітна.

Хоч як би мені було некомфортно, та я дивилася на чоловіка й не зводила погляду з його обличчя. Якщо він засмутився, якщо злякався – мені треба було знати це. Аби не розраховувати на підтримку або розуміння від початку, якщо це невиправдано. Та все, що я побачила на обличчі Даміана – це здивування. Його руки сильніше стиснули мої, так, ніби чоловік боявся, що я зникну тієї ж миті. 

– Що ти хочеш робити? – тихо запитав Даміан, і я насупилася, розуміючи, що він зважував кожне слово так, ніби від цього залежало все його життя. 

– Не знаю, – прошепотіла я те, про що думала протягом цілого дня. Підняла на нього погляд, та запитати сміливості не набралася.

– Ну, якби ти запитала мене, – почав Даміан, і його рука ковзнула на моє плече, притискаючи до свого сильного тіла, – то я б запропонував переглянути наші домовленості. До прикладу, укласти шлюб з підписанням контракту, щоб ти почувалася в безпеці, а наша дитина зростала у сімʼї, в якій ми дамо їй більше, ніж отримали від наших батьків. – він зробив коротку паузу і невпевнено додав: – Якщо ти того хочеш, звісно. 

Почувши його слова, я відчула не лише полегшення, але й дивний спокій. Немов те, що Даміан сказав, не було для мене чимось новим чи неочікуваним. Можливо, розум мій будував тривожні припущення як чоловік відштовхує мене, сміється чи йде, проте в душі я знала, як він ставиться до мене насправді.

Ми ніколи не озвучимо цього, ні він, ні я. Проте я бачу це в його очах, що завжди при погляді на мене були сповнені ніжності, відчувала це в його доторках, його діях. І бачу, що йому не треба слів від мене – достатньо лише моєї поведінки, що говорила гучніше за будь-що.

– Яке в тебе прізвище, нагадай-но? – запитала я, не спроможна більше триматися серйозно. 

– Люпар. А що?

– Як що, я маю знати, наскільки мені личить твоє прізвище до того, як погодитися на нього. 

Він розсміявся і обійняв мене сильніше.

– Мара Люпар звучить неймовірно.

Кінець