Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

— Атож.

Остап губився від несподіванки. Нервова напруженість, що привела його сюди й тримала на ногах, поволі спадала, відчував, як підгиналися в колінах ноги, закортіло сісти.

— Катюша, внеси Остапові Даниловичу склянку чаю 3 молоком...

— Та спасибі... Чи слід турбуватися?.. Я тільки позичити хотів...

— Ну, що за розмови, така дрібниця... До кого ж вам?.. На жаль, грішми я обмежений, але чим багаті

... Ледве спромігся Остап перебити цей потік марудної влесливості і такої несподіваної благодійності.

— Ні, ні, дякую. Мені б хліба... Я з тиждень не бачив у себе печеного хліба.

— Та чого ж раніш не сказали. Такий жаль. Голодує чоловік, а — ні слова. Та ще який чоловік! Я от зараз на хвильку, — і зник за дверима.

Ось цього тепер Остап і не чекав. Можна було сподіватись, що піп поспівчуває його гореві, навіть пообіцяє. Остап чекав, що він, як і в Пилипа, просто поглузує з нього і на двері вкаже. Отоді й почне Остап. Тоді він доскаже йому те, чого не встиг, а може, не зміг договорити у Пилипа. А тут раптом, як у доброго батька-матері, прийняли, теплим словом привітали і вмерти з голоду не дадуть. От тобі й попи!

Зробилося знов млосно, і треба було спертися на судник, щоб не впасти. Протирав спітнілий лоб, міркував. Доскіпувався — що б мало оце все означати? Чому й справді йому раніш було не звернутися до отця Левонтія? Чому ні разу в голову не прийшло, що, може, і попи, хоч інколи, хоч на мить, стають людьми.

«Як то задзвонять дзвони по попові!» — спливло, як ота надокучлива ідея, що врешті доводить до божевілля. Хотілося вже вірити попові, а так важко це зробити. Чи пiп не може зжалобитися над стражданням? Думка так уперто, аж до болів, вишукує в цім якийсь хитрий «трюк», якусь провокацію, що раптом примусила попа бути милостивим і добрим. Піп уміє жебрачити і не в сезон, на те він піп, щоб тільки брати...

До кухні вийшла попадя, і Остап, не помітивши її, ніби відсахнувся, як зловлений. Попадя, ні слова не сказавши, глянула, що немає Катерини, зникла в ті самі двері.

— Та й одвезеш, Катерино, впоравшись, — почувся попів голос за другими дверима.

Услід йому засичало, шарпонулося вбік...

— Я й попоралася вже надворі... — в дверях відповіла розчервоніла Катерина.

В руках вона несла склянку чаю з молоком та на тарілці добірну закуску. На плечах не було вже того староміщанського облізлого пальта. Замість гуглястих, як генеральські еполети, рукавів бризнула в очі, замайоріла мережка в рукавах.

«До гостей, значить, у вилинялім пальті виходити не годиться».

Товстий червоний пояс напружено стримував заховану дівочу енергію і розісланими китицями урочисто промовляв про добу молодості. Наймички вміють одягтися, коли того вимагають господарі. Остапові здалося, що піп ще більше розчервонівся, а очі блищали, як у кота. Неначе Катеринина свіжість, як у дзеркалі або в чистому ставку відбилася, так заграли ласою свіжістю очі, обличчя.

— Перепрошаю, в мене люди... Ви більш... — мабуть, хотів сказати: нічого не проситимете, але знов по-парубоцькому обкрутнувся, розвіявши гриву, на Катерину скоса поглянув гордовито. — Пробачте...

— О, ні, спасибі, спасибі й на цім.

— Ну, не варто. Будь ласка, не забувайте тільки... Дівчина вам одвезе. Повсякчас заходьте. У нас найдуться з вами цікаві розмови... — і на прощання подав Остапові руку.

Це була хоч трохи й глевкувата, але мужня рука. Вона так стисла суху Остапову руку, що аж пальці позлипалися. Знай, мовляв, наших. Остап гостро відчув у цім тисканні якусь умисність, певність. Воно ніби гворило: «Знаємо, що діємо — на щось здастеся і ви нам».

Зогрітий чаєм, погодований, Остап їхав, сидячи поруч із Катериною. Вона в тому самому гуглястому пальті, розіпнута. Коли виїжджали з двору, вже зовсім поночіло. В чорних вікнах ще сірих у темряві хат загорялося світло. Тоді раптом хата зливалася з нічним мороком, тільки світло цяткою горіло на її тлі. Проти світла вешталися тіні роздягнених людей. Остап мовчки стежив, як починала жити ніч у хатах. Його ж бо думки теперішні скидалися на ніч, де цяточками миготіли вогники, а темрява заволікала і давма давила на мозок. Усе змішалося. Прикутий язик не спромігся б вимовити слова, коли б не Катерина:

— Ви каміння мелете, Остапе Даниловичу?

— Мелю, а що? — не подумавши, відповів Остап, так несподівано одірваний від лагідного споглядання та філософського розгадування ночі.

— Так питаю. Говорять про вас усяко...

— А говорять. Хіба затулиш рота.

— Сміються на селі. Дехто дивується, що ви такий учений, а ото... І батюшка наші он з людьми... - та й примовкла.

— А батюшка що? Т е ж сміється, чи що?

— Е, ні. Вони хуторянам якось казали таке, що й не зрозумієш: і розумна, мовляв, річ, і заважає...

Коняка раптом чогось скочила вбік, і Катерина тільки ікнула щось незрозуміле. З темряви на перелазі з’явилася сіра істота. Ступила на стовпчик з загороди й зникла, тільки коняку сполохала.

— Дев’ятчиха Уляна, побігла вже... потаскуха.

— До кого побігла? Хіба вона...

— Та таке витіває... Сама бачила, а бо й люди кажуть. Нашого батюшку в срам уводить, хвойда така...

— Он який він у вас... Так про що, пак, вони говорили?

Катерина щось до коня саме говорила і не вчула, мабуть, запитання. Було щось, очевидно, таке, що турбувало її, бо перегодом вона продовжила:

— Гріх один, хоч кидай найми. Ситий, як бугай, а попадя... Стидовище, тай тільки, — У.ляну припрошує: «Хіба тобі, каже, що станеться...» Щоб не казився щодня. А Уляна, як муха на струпа.

— Гм , ото здорово! А тебе, тобто, й не чіпає?..

Це запитання якось мимоволі вирвалося в Остапа. Нова, невідчута досі сила штовхнула на це запитання.

— Де там не чіпає? Коли б яку, мабуть, не посоливши, з’їв би. У кожному закуточкові боюся. Щипається, як парубок, щоб піддалася. Намучилася вже, не знаю, чи й витримаю, хоч кидай. Вночі засувайся та защіпками... Ота попадя ще, паскудство одне, та й годі...

Згадав Остап характерне сичання за дверима, як уносила йому Катерина чай. Тепер зрозумів, що то піп щипається, «як парубок». А поруч з цим таки кортіло дізнатися, що говорили про нього оті хуторяни з попом. Запитати Катерину про це ще