Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ой! Що за…

Він упав на витягнуті руки, і тут же на спину йому хтось сів.

— Попався, хто кусався!

— Настя?! — Юрко впізнав голос Льохової сестри.

— Не зрозуміла… Філімоне, ти, чи що?

— А то ж хто… Та злізь ти з мене нарешті!

Настя зіскочила з лежачого Філімона, допомогла йому підвестися й розплутати ноги.

— Чим це ти мене так? — Він помацав тонку, але міцну мотузку.

— Це скакалка. Розкрутила і кинула тобі на ноги. Вона круг тебе й обмоталась…

— Спритно! Я б до такого не додумався… Ну, добре, дзвони Льохові.

Цієї миті почувся голос Гасисвітла:

— Агов, народ! Ви тут?

Розділ 5

Ніч. Темінь. Тиша. Чотири постаті наближалися до колишньої меблевої фабрики. За кілька кроків до напівзруйнованої прохідної Юрко дістав ліхтарик.

— Стривай, — Настя прикрила ліхтарик рукою. — Не треба видавати себе завчасно. Зайдемо всередину…

Настю обірвав чийсь крик. Розібрати було важко, що саме крикнув невідомий, але в інтонації чулася злість.

— Настю? Це ти, чи що? — почувся ззаду Янин голос.

— Яно? Ти оце тільки допленталась?

— Та, блін, у темряві не в той провулок звернула. Заблукала в рідному місті, розумієш…

— Добре, Янко! Потім. Філімоне, сюди ж Льоха пішов? — спитала в Юрка Настя.

— Так, Льоха, — відповів за Філімона Гасисвітло.

— Цікаво, куди він подівся? Якщо наші розрахунки правильні, то Миха теж десь тут.

А в глибині руїн той же голос знову щось вигукнув — нерозбірливо й сердито.

— Ходімо! — махнула рукою Настя, і вже вп’ятьох, одне за одним, вони поволі пішли всередину напівзруйнованої фабрики.

У цілковитій тиші пройшли дві порожні великі зали. Рухалися майже наосліп. Темрява була непроглядна. Нарешті, почули розмову. Настя піднесла руку, і всі зупинилися. Говорили неголосно, і розібрати, про що саме, було важко. Настя, махнувши головою, прошепотіла:

— Підійдемо ближче… Тільки тихо!

Пройшли ще один зал і врешті-решт побачили попереду слабке світло. Розмова стала чіткішою:

— Колися, навіщо сюди прийшов? То на цегелку тебе занесло… У Кактуса досі синяк не зійшов! Мобілу куди дів?

— Та ж кажу: залізо збирав… їсти нічого вдома… — почувся слабкий, але впізнаваний Михів голос.

— Ах ти брехло! — почувся інший голос. — На тобі!

Миха застогнав.

— Що?! — ледь чутно скрикнула Яна. — Мого Михасика бити?!! Ах, ви!!!

— Янко, стій!!! — пошепки закричала Настя, але та її не послухала і пішла вперед — тихенько, підступно.

— Облиште його! — раптом долинув з іншого боку зали Льохів голос. — Ідіть до мене, я все розповім…

— Мовчи там, шмаркачу!.. До тебе черга теж дійде! — грубо відповів хтось із безхатьків.

— Льошик?!! — на все горло заволала Тася. — Ну, капці вам, віслюки дерибаданські!!! — І кинулася в наступ слідом за Яною.

Біжучи, вона нагнулася і вхопила з підлоги шматок цегли. Якщо Яну ще можна було спробувати зупинити, то Таська перла, мов танк, а зупинити її — означало ризикнути потрапити під важкі гусениці. Решті нічого не залишалось, як кинутись услід за дівчатами.

Озброювалися на ходу — хто чим міг. Філімон вхопив важку дошку, Гасисвітло підняв з підлоги шматок іржавої сталевої арматури, Яна і Настя, за прикладом Тасі, взяли по шматку цегли в кожну руку. Весь цей галасливий натовп залетів у напівтемну залу і, не зволікаючи ні секунди, кинувся на трьох мужиків, що стояли навколо Михи. Той сидів на підлозі зі зв’язаними за спиною руками. Під стіною, трохи далі, так само зі зв’язаними руками сидів Льоха. Мужики з несподіванки аж присіли, а потім кинулися тікати хто куди.

— А-а-а!!! — Таська з криком запустила шматком цегли навздогін одному з безхатьків. — Повбиваю!!! Льошику!!! Льош!!! Вони тобі нічого не зробили?

Тася кинулася до Льохи, розцілувала його і спробувала розв’язати руки. Але вузол був занадто тугим.

— Філімоне! Гасисвітло! Хто-небудь! Допоможіть же! — галасувала вона.

В іншому кутку кімнати поруч з Михою сиділа Янка. Вона була притулилася до його щоки, але Миха скривився, і вона відсторонилася, не розуміючи, в чому річ.

— Михо, ти що?

— Боляче…

— Де боляче?

— Під оком… Вони мені в лице заїхали кілька разів…

— От сволота! Зараз, секундочку…

Вона теж спробувала розв’язати мотузку, якою був зв’язаний Миха, але, видно, обох полонених зав’язували одні й ті самі руки. Янка вчепилась у вузол зубами.

— Ну, от і все…

Гасисвітло з Філімоном тим часом звільнили Льоху. Нарешті всі зібралися разом.

— Що ж у вас тут сталося? Як ви обидва примудрилися потрапити в полон до цих пияків? — запитала Настя.

— Чесно кажучи, я й сам не зовсім зрозумів, — відповів Миха, розтираючи затерплі зап’ястки. — Я підійшов до отвору… Он там! — Він вказав рукою на майже невидимий у темряві отвір. — А на мене хтось ззаду…

— Ну… А я побачив, що Мишко сидить зі зв’язаними руками, і в мене мізки як вивітрились! Один на трьох кинувся! Ясна річ… ось і опинився…

— Ватсоне, ти подзвонив би додому, та? Батьки твої дуже непокояться…

— Та телефон… — почав Миха, але Яна його перебила і сунула в руку свою мобілку.

— На, подзвони з моєї.

— Та ні. Побачать, що я дзвоню з чужого номера. Відразу паніка почнеться! Ходімо звідси. Я свою мобілку на вході сховав. Льохо, а в тебе не відібрали?

— Не встигли! — Він поліз у внутрішню кишеню куртки й дістав телефон. — Ось…

— Добре! А тепер ви мені поясніть, як таким натовпом зібралися, і як вирахували, де я? — поцікавився Миха.

— Ні, Ватсоне, це ти нам поясни, чому ти сюди пішов, нічого нікому не сказавши? — Льоха призупинився, а Янка в темряві наткнулася на нього.

— Чому… Чому… Знову б стояли і мерзли на вулиці. Така холоднеча! Тому й пішов сам. А телефон із собою брати побоявся. Знову задзвонив би, коли не треба — обшукали б і забрали… Ну все, проїхали!

По цих словах Миха вийшов з приміщення колишньої фабричної прохідної, відшукав у цегляній тріщині загорнутий у поліетиленовий пакет телефон, і набрав мамин номер.

— Ма… Привіт! Та ти не хвилюйся!.. Так усе добре! Скоро буду вдома. Так… Ага… Бувай. — Він глянув на Яну. — Тепер усе гаразд. Можна й по домівках.

По дорозі додому говорили всі разом, тільки Миха та Льоха майже не розмовляли, оговтувалися після пережитого. Найбільше діставалося Тасі Москаленко.

— Тась, чуєш Тась… Круто ти цим віслюкам… як їх там… дери… бери… о, ти їм дала, коротше!.. Ха-ха-ха, — заіржав, як молодий жеребчик, Гасисвітло.

— Ех ти, тьма неосвічена! Не «дери-бери», а дерибаданські. Класиків читати треба!