Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

— Класичних! Бо сам віслюком дерибаданським станеш, зрозумів! Хі-хі-хі! — захихотіла Таська, а за нею — Яна з Настею.

— А ці… Як їх… Від страху, мабуть, у штани наклали, ге? Уявіть, стоять собі спокійненько, а тут із темряви — Таська:

— Ах, ви! Віслюки дери… бери… — Філімон теж не зміг з першого разу вимовити, які це були віслюки, і знову зареготав. Його сміх підхопили всі інші. Навіть Таська не стрималась і теж розсміялася. Так, регочучи і згадуючи кожну мить небезпечної, але в чомусь і кумедної пригоди, дійшли додому. Миха пішов проводжати Яну, Льоха — безстрашну Таську. Детективи домовилися зустрітися завтра вранці, дорогою до школи.

Миха прийшов додому на початку одинадцятої. Мама не вийшла, а вибігла в коридор:

— Синку, та де ж ти?.. Як же ти?.. А це що?..

— Де?

— Під оком! Ось! — І мама ткнула пальцем на ліве Михове око.

Миха підійшов до дзеркала. Під лівим оком у нього розцвів розкішний синець.

— А… Це… Як його… Ну… Це грим! У виставі в бомжа синець, розумієш… Мені намастили, а змити не виходить… Грим бракований, чи що… Тепер буду, як дурень, з синцем…

* * *

Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися біля козлиного столика. По дорозі в школу обговорювали вчорашню пригоду.

— Ти як? — запитав Миху Льоха.

— Та в нормі! Зранку довелося маминою пудрою фінгал маскувати.

— А що, — усміхнулася Настя, — нормально запудрив. Майже не видно.

— Я старався… — Миха теж усміхнувся. — Я вчора довго не спав. Увесь час думав… Влитися в колектив збирачів металобрухту не вийшло… Дві спроби — два промахи. Та й, як виявилося, небезпечне це діло. Збирачі чужих до себе не дуже підпускають. Треба до цієї справи підійти з якогось іншого боку.

— Надумав що-небудь?

— Може, спробувати пошукати підпільні пункти прийому металобрухту просто так?

— Це як? — не зрозуміла Настя. — Що значить: просто так?

Льоха теж запитав:

— Справді, про що це ти?

— Горобинівка — це ж не мегаполіс. За кілька днів можна все містечко обійти. Розкрий очі, роззуй вуха… Купку металу заховати можна, але купу… Ось я і пропоную: розбити Горобинівку на маршрути. Пройти ними, уважно оглянувши всі приватні будинки…

— Обшук у них влаштувати, чи що? — здивувався Льоха. — Що значить — оглянути? Біля деяких такі паркани! Чорта з два там щось побачиш!

— А якщо пункт прийому не в Горобинівці? — додала сумнівів Настя.

— Ви обоє маєте рацію, — погодився Миха, але тут же запитав: — а інші пропозиції є? До речі, ті, в кого такі-от паркани, — Миха підніс руку, став навшпиньки і показав, які високі паркани він мав на увазі, — ті брухтом не займаються. Ну, то як?

Інших пропозицій не було. Миха подивився спершу на Льоху, потім на Настю.

— Отже, після школи сідаємо за карту Горобинівки й розподіляємо вулиці. А починаючи із завтрашнього дня, гуляємо по маршрутах.

— А парами можна? — тут-таки запитала Настя.

— А чому ні? Гуляй зі своїм Денисом, але засвітла. Увечері, коли темно, все одно нічого не побачите. Що шукати — зрозуміло. Тож — до справи!

— А може, вони якраз і працюють, коли темно? — знову запитала Настя.

Усі замовкли. Першим відреагував Льоха:

— Молодець, сестричко! Швидше за все, так і є! Га, Ватсоне?

— Цілком можливо, — Миха почухав за вухом, — але ввечері небезпечно…

— А ми ж парами! — задерикувато вигукнула Настя. — Ви ж справжні мужчини? Раптом що, захистите. Від усяких там віслюків дерибаданських! — І Настя лукаво глянула на Льоху.

— Та ну тебе! Таська, звичайно, дала жару… Але пожартували, й досить.

Коли після уроків компанія вийшла на вулицю й пройшла кількасот метрів, Настя здивовано скрикнула:

— Люки!

— Що люки? — не зрозумів Льоха.

— З покришками! — радісно вигукнула Настя.

І справді! Усі люки, попри які йшли друзі, були накриті покришками! Зайшли у двір — тут те саме! Усі люки закриті!

— Слава Богу… — пробурмотів Миха. — Нарешті!

Годину по тому всі зібрались у Михи й узялися до роботи з картою. У теплу пору року такі сходини влаштовувалися за козлиним столиком, але зараз було надто холодно. Раніше діти й не підозрювали, як багато вулиць в Горобинівці! І які вони довгі!

Коли нарешті юні детективи поділили вулиці між собою, Настя тут-таки подзвонила Денисові й запросила його на побачення «з користю».

— Як це, «з користю»? — поцікавився Денис.

— Зустрінемось — розкажу, — пообіцяла Настя.

Трохи поміркувавши, Миха подзвонив Яні, а Льоха — Тасі. І незабаром усі розбрелися по Горобинівці. Було ще світло.

Миха з Яною неспішно брели вулицею, забудованою приватними будинками. З півгодини вони йшли просто як знайомі, розмовляючи про те, про се… Нарешті Яна сказала:

— Мих, чуєш, Мих… Ми що, весь час так і будемо просто ходити?

— А що? Ти замерзла? Хочеш побігати?

— Михо, мені нудно!..

— Яночко, ну ти ж розумієш, що у нас не просто побачення? Ми розслідуємо…

— Та знаю я… Знаю! От тільки… Це ж усе одно побачення, так? А на побаченні треба дівчину це… ну…

— Ну?.. Що потрібно на побаченні?.. Не тягни кота за хвіст, Яно!

— Ну, на побаченні дівчину потрібно обіймати… цілувати…

— Стоп! — перебив її Миха. — Ану… Ходімо ближче до кущів… Он туди… — Миха показав щілину між густим кущем бузку і парканом.

— Ходімо! — зраділа Яна, і навіть побігла наперед, тягнучи Миху за руку.

Притулившись спиною до паркану, Яна простягла вперед руки і навіть закрила очі, але Миха, не помітивши приготувань дівчини до омріяного поцілунку, прикипів до щілини в паркані, пильно вдивляючись у двір.

— Михо!.. — вимогливо прошепотіла Яна і відкрила одне око. — Михо!

— Тихо, Яночко, тихо… Тут дуже цікаво…

— От дурень! — І Яна шморгнула носом.

— Ну й дурна ти в мене, Янко! — прошепотів Миха.

— Правда?.. Я в тебе?.. Дурна?.. — радісно прошепотіла та і знову закрила очі. — Ну й нехай…

Розділ 6

У дворі Миха побачив те, що вони всі так наполегливо шукали ось уже кілька днів: біля невеликого сарайчика складені одна на одну лежали дві покришки від люків. Миха роззирнувся — у дворі нікого видно не було. Рука потяглася до телефону.

— Ну, Михо!.. — прошепотіла Яна; вона все ще стояла із заплющеними очима в очікуванні поцілунку.

Миха похапцем клюнув її в щоку. Яна здригнулася й відкрила очі.

— І це… І це все?.. — розчаровано промовила вона.

— Яночко, сонце… Зажди трішки… Глянь, що ми знайшли! — палко прошепотів Миха.

Яна подивилася в щілинку між дошками.

— То й що?

— Як це «то