Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

Він домчав до фабрики за десять хвилин. Зупинився за кілька метрів до того, що було колись прохідною, щоб відхекатися.

* * *

— Яночко, привіт!

— Говори голосніше! Я тебе погано чую, — відповіла подружка.

— Янко, тут таке діло… Миха зник.

— Голосніше кажи!

— Та не можу я! Не хочу, щоб мама чула.

— Я зараз до тебе прибіжу! Чекай…

— До мене не треба. Зустрінемося, де завжди.

Настя накинула куртку й підійшла до дверей. Аж тут мама:

— А ти куди? Спочатку Льоша, тепер ти? Ніч і холод надворі! Ви що, змовилися?

— Та ні, ма! Я з Янкою прогулятися… У неї щось настрій мінусовий… Заодно й свіжим повітрям подихаю на ніч…

— О, Боже! Ну, й молодь нині пішла! Усе секрети, все таємниці! А результат? Он, у дворі, три покришки з каналізаційних люків поцупили! І кінців не знайти! А все це таємниці ваші… Взяти б паска, та штани спустити… Чекай, Настю! Настю!!.

Але Настя вже не чула маминого буркотіння. Перескакуючи через одну сходинку, вона збігла з четвертого поверху й помчала до козлиного столика. Там спробувала сісти на лавку, але та була така холодна, що Настя тут- таки зіскочила з неї і застрибала на місці. Але вже за мить завмерла, вдивляючись у темряву вулиці: хтось біг до столика, але це була не Янка, бо та жила геть в іншому боці. За хвилину Настя впізнала Тасю Москаленко, дівчинку, з якою дружив Льоха.

— Тася? Ти звідки тут?

— Яна подзвонила! А могла б і ти!

— Тасю, не читай мені моралі! А, он і Янка біжить!

— Настю, я пару скакалок взяла, — тим часом повідомила Тася.

— Це ще навіщо? — здивувалася Настя.

— А раптом знадобляться? Пам’ятаєш, як тоді Пінгвіну ноги скрутили? Навіть крикнути не встиг!

— Добре вже! Взяла, то взяла. Хоча… Дай- но мені одну. Нудно буде — пострибаю! Яно, привіт!

— Привіт, дівчата! Настю, ти можеш нормально сказати, що сталося з Михою? — Яна, котрій подобався Миха, стривожено дивилася на Настю.

— Якби я знала, то вам би не дзвонила. Тут хтось поцупив покришки з каналізаційних люків… Ви ж у курсі? У нашому дворі дитина у відкритий люк упала! Ну… Ми вирішили знайти цих виродків.

І Настя коротко розповіла про вчорашні події на цегельному заводі і потім продовжила схвильовано:

— А сьогодні Миха кудись пішов, нічого нам не сказавши. Пішов, і все… Ми б і не знали, тільки його батя подзвонив… Михів телефон не відповідає… А головне, не зрозуміло, куди він пішов! Що йому в голову стрельнуло? Льоха пішов його шукати, але теж не

сказав, куди. Щоб батьків дарма не хвилювати. А мене не взяв…

Яна труснула кучерями:

— Правильно ти зробила, що нам зателефонувала! Дівчата, вмикайте мізки! Якщо вчора ви ходили на цегельний, то сьогодні…

— Тут вибір невеликий: машторф, будматеріали або меблева фабрика. Інших підприємств у нас немає, — перебила Яну Тася. — Я — на машторф. Хай тільки посміють Льошика зачепити! Я їм усім кумполи повідкручую!

— Добре, — погодилася Настя, — я на будматеріали, а ти, Яночко, на меблеву фабрику. Тільки нікуди не лізьте! Раптом щось підозріле — телефонуйте! До речі, телефони переведіть у віброрежим. А то буде, як минулого разу, — зателенькає, коли не треба! Все, розбіглися!

І дівчата розчинилися в холодній листопадовій темряві.

* * *

Миколка Гасисвітло стояв посеред колишнього цеху. Зайшов він туди майже навпомацки, така кругом була темрява.

— Оце-то гаси світло… Як же вони в такій тьмі єгипетській умудряються брухт збирати? Та, мабуть, ніяк. Значить, треба шукати, де горить світло…

Світло в такій темряві можна побачити здалеку. І найкраще — згори. Миколка увімкнув телефонний ліхтарик і роззирнувся. У слабкому світлі побачив товстенну стіну з великим проламом. По ньому Гасисвітло неспішно, дуже обережно, виліз на висоту другого поверху й звідти оглянув руїни машторфу — колишнього заводу з виробництва машин для видобування торфу. Кругом була суцільна темрява. Миколка спустився на землю і вимкнув ліхтарик. І раптом почув обережні кроки. Гасисвітло завмер. Кроки теж завмерли. Миколка тихо намацав ногою цеглину, підняв її. Хтось увійшов до покинутого цеху й теж зупинився. Запанувала тиша. Так тривало кілька секунд. Нарешті, Миколка не витримав:

— Хто тут? Відповідай, а то запущу цеглою!

— Ти спочатку сам назвись! А цегла в мене також є!

— Стривай-но… Щось мені голос твій знайомий… Мене Миколою звуть… Микола Братко.

— А… Це котрий Гасисвітло?

— Ага! А ти хто? — своєю чергою запитав Миколка.

— Тася я. Москаленко…

— А-а… Ти з Настею в одному класі вчишся?

— Це ти Миху тут шукаєш? — несподівано запитала Тася.

— Що-що? — розгубився Гасисвітло. — А ти звідки знаєш?

— Як звідки? Ми вас усі рятувати пішли. Я, Настя і Яна.

— Гаси світло, коротше… — Миколка не міг підібрати потрібних слів і замовк.

Тася дістала телефон, але Гасисвітло схопив її за руку:

— Не треба! Раптом у нього телефон задзвонить у непідходящий момент…

— Я Насті дзвоню, — сказала Тася й відвела Гасисвітлову руку вбік.

— Настю, привіт. Я знайшла Миколку Гасисвітла. Тут усе в нормі. Як у тебе?

— Поки ніяк. Я ще не дійшла. Хвилини за три… — відповіла Настя. — Рушайте до мене. А потім, якщо тут усе нормально буде, разом підемо на меблеву фабрику.

— Домовились. Миколко, ходімо на завод будматеріалів.

— Настя там?

— Уже підходить.

І вони поспішили, наскільки це було можливо в суцільній темряві. До заводу будматеріалів було хвилин п’ятнадцять швидкої ходи.

* * *

Юрко витягнув ліхтарика — його він прихопив із собою, коли забіг додому, щоб тепліше одягнутися — і вже хотів було увімкнути, аж тут почув десь неподалік легкий шерех і слабкий зойк. Схоже, хтось спіткнувся і скрикнув. Потім знову стало тихо. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти: Юрко тут не сам. По дорозі проїхала машина — через діру, яка колись була вікном, освітила руїни. У приміщенні сусіднього чи то цеху, чи то складу майнула чиясь тінь. Юрко вже хотів був окликнути Миху, але осікся, згадавши Льохову розповідь про те, якими агресивними були безхатьки на цегельному заводі. Тихенько, контролюючи кожен крок, уважно вслухаючись у тишу холодного вечора, хлопець рушив у сусіднє приміщення. А тиша стояла така, що, здавалося, все відбувається в німому кіно. І тут під ногою хруснув уламок скла — наче вдарив грім під час нічної травневої грози. Юрко завмер. Раптом почув у