Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Гайда! — проревів із доріжки Міхаель.

Мал здригнувся, наче прокинувшись зі сну. Він легенько стиснув мою руку, а тоді відпустив її.

— Мушу йти, — сказав, знову зблиснувши нахабною посмішкою. — Спробуй трохи поспати.

Він легко підскочив зі сходів і підтюпцем побіг до друзів.

— Побажай мені успіху! — гукнув через плече.

— Бажаю успіху, — автоматично озвалася я й захотіла дати собі стусана.

«Бажаю успіху? Чудово тобі розважитися, Мале. Сподіваюся, ти знайдеш гарненьку гришницю, безтямно закохаєшся і наробиш із нею купу розкішних, огидно талановитих дітлахів».

Я змерзло сиділа на сходах, спостерігаючи, як Мал зникає в кінці доріжки, й досі відчувала теплий дотик його руки до моєї. «Ну гаразд, — подумала я, підводячись. — Може, дорогою туди він упаде в канаву».

Я повернулася до казарм, ретельно зачинила за собою двері й радо залізла в спальний мішок.

Цікаво, чи вислизне з намету чорнява гришниця, щоб побачитися з Малом? Я відігнала цю думку. Це не моя справа, та й, щиро кажучи, мені не хотілося цього знати. Мал ніколи не дивився на мене так, як на ту дівчину або на Рубі, і ніколи цього не зробить. Однак те, що ми з ним досі друзі, було значно важливішим за все інше.

«Чи надовго?» — озвався докучливий голос у моїй голові. Олексій мав рацію: дещо змінилося. Мал змінився на краще. Він зробився привабливішим, сміливішим, зухвалішим. А я стала… вищою. Я зітхнула й перевернулася на бік. Мені хотілося вірити, що ми з ним назавжди залишимося друзями, але слід дивитись правді у вічі: в кожного з нас свій шлях. Лежачи в темряві й намагаючись заснути, я розмірковувала, чи не віддалятимуть ці шляхи нас дедалі дужче одне від одного і чи не прийде день, коли ми знову перетворимося на цілковито чужих людей.

Ранок минув у тумані: сніданок, короткі відвідини Паперового Намету, де я спакувала додаткове чорнило й папір; потім — безлад сухопутного порту. Я стояла з рештою топографів, чекаючи своєї черги зійти на борт невеличкої флотилії піщаних човнів-скіфів. Позаду нас просинався і брався до своїх справ Крібірск. Попереду лежала дивна рухлива темрява Зморшки.

Тварини були занадто галасливими й лякливими для подорожей Неморем, тож Зморшку перетинали на пісочних скіфах, пласких санях із велетенськими вітрилами, що дозволяли їм майже нечутно ковзати мертвими сірими пісками. Човни навантажували зерном, лісом та бавовною-сирцем, а на зворотному шляху вони будуть по вінця повні цукру, гвинтівок та різноманітної готової продукції, привезеної в морські порти Західної Равки. Дивлячись на палубу скіфа, де не було майже нічого, крім вітрила й розхитаної загорожі, я не могла відігнати думку, що там нема де сховатися.

На щоглі кожних санчат в оточені озброєних до зубів солдат стояло двійко гришників-Етерців, з ордену Кликунів, у темно-­синіх кефтах. Срібна вишивка на манжетах і подолах мантій підказувала, що це Верескуни, гриші, котрі можуть збільшити або зменшити атмосферний тиск і наповнити вітрила скіфів, аби вони перетнули довгі кілометри всередині Зморшки.

Солдати з гвинтівками під наглядом похмурого офіцера підпирали поруччя. Між ними стояло ще кілька Етерців, але їхні сині мантії мали червоні манжети — символ того, що вони здатні розпалювати вогонь.

Отримавши сигнал від капітана скіфа, Старший Картограф погнав мене, Олексія та решту помічників туди, де ми мали приєднатися до решти пасажирів. Потім зайняв місце на щоглі поруч із Верескунами, де мав допомагати прокладати шлях у темряві. В руці у нього був компас, проте у Зморшці толку з нього буде небагато. Вже опинившись у натовпі на палубі, я мигцем побачила Мала з рештою трекерів на протилежному боці скіфа. Вони теж були озброєні гвинтівками. Позаду стояла вервечка лучників, а сагайдаки на їхніх спинах їжачилися стрілами з наконечниками зі зробленої гришами сталі. Я торкнулася пальцями руків’я армійського ножа, заткнутого за пояс. Впевненості він мені не додав.

Бригадир у доку вигукнув щось, і команди кремезних чоловіків взялися штовхати скіфи до безбарвного піску на самісінькому краєчку Зморшки. Вони поспіхом відступили назад, наче блідий мертвий пісок міг обпалити їм ноги.

А тоді прийшла наша черга, і скіф, несподівано смикнувшись, поповз уперед, поскрипуючи піском, коли працівники доку відступили. Я схопилася за поруччя, намагаючись утримати рівновагу, серце стугоніло, мов божевільне. Верескуни здійняли руки. Вітрила, гучно ляснувши, напнулися, й човен помчав до Зморшки.

Спершу здавалося, наче ми пливемо в щільній хмарі диму, але не було ні тепла, ні запаху вогнища. Усі звуки немов приглушили, і цілий світ затих. Я дивилася, як піщані скіфи попереду нас ковзають у темряву, один за одним зникаючи з очей. Збагнула, що більше не бачу носа нашого човна, а потім уже не могла роздивитися власну руку на поруччях. Я озирнулася через плече. Живий світ зник. Нас накрило темрявою, чорною, невагомою й абсолютною. Ми були в Зморшці.

Здавалося, наче стоїш на краю всього. Я міцніше вчепилася в огорожу, відчуваючи, як вгризається в долоню дерево і радіючи його твердості. Зосередилася на цьому й відчуттях власних пальців у черевиках, які вчепилися в палубу. Чула, як ліворуч дихає Олексій.

Я намагалася думати про солдатів із гвинтівками й піротехніків-гриш у синіх мантіях. Перетинаючи Зморшку, сподіватися можна було на одне — нам вдасться зробити це тихо й непомітно; не пролунає жодного пострілу, ніхто не прикличе вогонь. Та їхня присутність однаково мене заспокоювала.

Не знаю, як довго ми так рухалися; скіфи пливли вперед, і єдиний звук, який було чутно, — шурхіт піску під їхніми корпусами. Здавалося, наче минуло кілька хвилин, та, можливо, це були години. «З нами все буде гаразд, — переконувала я себе. — З нами все буде гаразд». Потім я відчула, як Олексієва рука навпомацки шукає мою. Він схопив мене за зап’ястя.

— Слухай! — прошепотів хлопець, і його голос був хрипкий від страху.