Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

Ви не втримаєтесь і наберете повну тарілку різних загадкових плодів, а потім довго намагатиметеся прожувати скибки помаранчево- червоної папаї, такої схожої на нашу диню, тільки з дрібненькими, мов намистинки, чорними кісточками. Ви будете гірко розчаровані, бо та папая не лізтиме вам у горло, а залишати повну тарілку буде незручно. Але тим і чудовий шведський стіл, що харчів на ньому — неміряно і ви починаєте зауважувати, що ваші сусіди також залишають їжу на тарілках і, як відважні дослідники-першовідкривачі, знов і знов кидаються до столів, де розставлено частування.

Так, любі друзі, вам не пощастить оминути цієї наркотичної залежності від єгипетської кухні, і ви допадетеся до східних ласощів. З насолодою споживатимете чудовий пиріг, схожий на наш яблучний, тільки в ньому замість яблук буде запечено крихітні, немов іграшкові, бананчики. Поглинатимете маленькі й великі тістечка, зліплені з мільйона шарів тонюсіньких коржів, просякнутих медом, напханих товченими горішками й невідомо ще чим. І, облизуючи пальці, ви вбиратимете в себе цей чарівний смак і врешті зрозумієте, чому ж герої тисяча й одної ночі тільки те й робили, що кохалися і їли-їли-їли. Недарма ж розпусників віддавна називають сластолюбцями. Певно, на Сході насолоду від кохання й від витончених солодощів вважають нерозривно пов'язаною між собою.

Але! Ще в дитинстві мудрі батьки раз у раз нагадували нам, що за всі задоволення треба платити. А ви й забули цю просту, але стовідсотково правдиву істину? А дарма! Бо саме в цю мить вашої найвищої харчової насолоди надходить гірка розплата! Мої друзі-поляки, які вже давно вподобали єгипетські курорти, влучно називають це поширене серед туристів явище «помстою фараона». Отож, необачно кинувшись у вир невтримного гурманства, ви раптом відчуваєте, що вам уже не хочеться відвідувати піраміди, зазирати у безносі морди сфінксів і навіть хлюпатися у теплому Червоному морі, полохаючи табуни барвистих рибок! Тепер ви не можете й на десять хвилин покинути свій готельний номер і відлучитися від приміщення, що в народі називають гаванною. І коли врешті, похитуючись і тримаючись за живіт, ви з'являєтеся на люди, якась добра душа простягає вам півлітру рідної вкраїнської горілки і пояснює, що це — єдині ліки від «помсти фараона». Треба зауважити, що це й справді самовідданий вчинок, бо в Єгипті алкоголю, крім слабенького місцевого пива, ви не дістанете. Тепер

ваша дієта — підсушені тут-таки, біля розкішних страв, що височіють на столах, тости і спілкування із колегами по нещастю:

А ви пробували дуже міцний чай?..

— А мені сказали, що пепсі-кола найкраще допомагає…

Ой, вибачте, мені вже час бігти…

Ось так драматично закінчуються ваші єгипетські вакації. Але ви ще встигаєте придбати у готельному сувенірному кіоску кілька маленьких тканих килимків із зображенням верблюда, що суне пустелею у бік пірамід, дві-три прозорі пляшечки з насипаним у них різнокольоровим піском (вони, скоріш за все, розіб'ються у валізі, і вдома ви довго витрушуватимете з речей дрібненький, мов пудра, пісок), ви прихопите ще й синю голову священної богині-кицьки, вирізьблену, як вас запевнить смаглявий продавець із чесними східними очима, з чистісінького лазуриту.

А потім, повернувшись до рідного міста, у підземному переході біля станції метро ви побачите точнісінько такі котячі голови і збагнете, що вас надурили і що шляхетний лазурит — то звичайнісінька фарбована пластмаса. Але ви не засмутитеся, а раптом радісно всміхнетеся й підете на роботу, розповідати про казкову країну, що зветься Єгипет, про ніжне й лагідне Червоне море, про тисячолітні піраміди й сфінксів і, головне, про неповторні, фантастичні, смачнючі єгипетські страви!

Мандрівка дев’ята

Таллінн — місто довгої й короткої ноги

Старе місто займає лише один відсоток загальної території Таллінна, але саме сюди, на круті пагорби, оточені грубезними мурами й неприступними вежами, приїздять мільйони туристів з усього світу. Колись, за радянських часів, відвідати столицю Естонії було так само престижно, як побувати у Польщі, Чехословаччині чи Болгарії. Чистенькі вулиці, викладені старовинною бруківкою, затишні кав'ярні, де у череп'яні келишки наливали чудовий лікер «Старий Таллінн», звучання естонської мови — все це створювало атмосферу комфорту й благополуччя. Хоча водночас російськомовні туристи раз у раз наражалися на гострі погляди «місцевих», які красномовно свідчили про те, що прибульців з Росії тут вважають окупантами. Можливо, саме через цю непоступливість, а часом і відвертий спротив, естонці не розчинилися у радянському жлобстві, не стали по-справжньому рідними серед «республік-сестер» колишнього СРСР.

Найдивніше, що тепер мешканці Таллінна цілком спокійно ставляться до російської мови: небезпека, що їх поглине гігантський монстр зі сходу, минула. Нині російськомовні прибульці — такі ж туристи, як фіни, шведи, японці чи італійці. Вони завзято торгуються, вибираючи традиційні естонські сувеніри у маленьких крамничках. Купують ляльок в національному

вбранні, декоративні тарілочки, кухлики й глечички. Приміряють чудернацькі шапко-шалики, схожі на смугасті панчохи, — їх надягають на голову, як звичайну плетену шапочку, а довжелезний кінець замотують навколо шиї, як шалик. І усміхнені продавці, спілкуючись із галасливими покупцями, охоче переходять на мову «міжнаціонального спілкування». Хоча молодь уже майже не знає російської, зате англійською розмовляє цілком пристойно.

Усе населення цієї балтійської країни вдвічі менше за населення Києва. Але я переконана, що Естонія — велика країна, бо люди, які в ній живуть, ставляться до своєї землі як до найбільшого скарбу. Наближаючись до Таллінна, я із заздрістю дивилася на чисті-чисті узбіччя доріг, мурашники обабіч шосейних трас, чудовий ліс, що підходить впритул до моря, й ошатні вілли, оточені ідеально підстриженими газонами.

Мимоволі згадувала українські ліси, куди наші співвітчизники вивозять купи сміття, а потім обурюються: чому ж це гине матінка-природа?! Виявляється, рецепт дуже простий — треба ставитися до своєї країни, як до власного дому.

І, звичайно, неможливо уявити, щоб естонці почали забудовувати історичний центр Таллінна багатоповерховими потворами, міняючи неповторний ландшафт своєї столиці. Я думаю, що коли б мер Таллінна бодай натякнув на таку перспективу «розбудови» міста, його просто відправили б до божевільні. Мабуть, тому до наших днів збереглася аптека, що стояла на ринковій площі Таллінна ще тоді, коли не було відкрито Америку. Тільки сьогодні тут продають не висушені жаб'ячі лапки, кажанячі крильця чи акулячі плавці, а цілком сучасні ліки.

Міська ратуша XIII століття — єдина середньовічна ратуша, що збереглася у Північній Європі. Її шпиль прикрашає флюгер, фігурка воїна у військових обладунках — це Старий Томас,