Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

«... кат, що прибув на планету, за іронією долі, викликаний самими змовниками, легко визначив підміну і навіть зміг вказати місцезнаходження справжнього правителя. На щастя, змовники, які замінили його двійником, ще не встигли стратити їхню величність. Таким чином, телепатична служба катів, вкотре виявилася на висоті і не дозволила відбутися несправедливому…»

Зайкін у роздратуванні вимкнув візор.

– Знову ці кати! Навколо одні телепати! Незабаром нормальним людям не залишиться місця, як і роботи!

Сенченко глянув на колегу поверх дзеркальних окулярів, які з наполегливістю маніяка продовжував носити й у приміщенні. Приміщенні відділку.

– Та кинь ти! Непогані хлопці. Я б, знаєш, не проти почитати думки декого.

– Кого? Кого! Думки на те й думки. Хоч щось має лишитися собі! Бути скрито! Он на Тренті – там правильно – всі телепати носять шоломи! По-перше, не розтелепатуєшся, а по-друге – відразу бачать, хто перед тобою!

– А якби ти був телепат?

– Ну і носив! Нема чого до чесних людей у голови заглядати!

О, м'яко кажучи, нелюбові Зайкіна до телепатів знали у відділку. Іноді навіть кепкували з цього. Не дуже голосно і не дуже часто, бо жартів та іронії капітан Андрій Зайкін не розумів і не любив. Перше зумовлювало друге. Все разом пояснювалося не зовсім милозвучним прізвищем. Не те, щоб зовсім образливим, але з таким прізвищем і прізвиська не треба. З дитинства звиклий доводити, що «він не заєць» капітан дбайливо переніс усі підліткові комплекси у доросле життя.

Нині він не любив телепатів. За що – не зміг би, мабуть, сказати й сам.

Сенченко зсунув окуляри на місце і потягся на скрипучому стільці.

– Знаєш, у нашій історії вже були випадки, коли людей змушували носити відзнаки. Клеймо рабів, коси китайців, зірки євреїв.

– Ти це… ти не рівняй! – Зайкін, як завжди, коли хтось ступав на улюблений мозоль, заводився з півоберта. – Вони справді не такі. Вони ж думки можуть читати!

– Ну і хай читають, поліції в роботі це завадило б.

– А якщо ти що подумаєш?

– Що?

– Ну, щось не те!

– Наприклад?

– Про матір його, чи що?

– З якого дива мені думати про чиюсь матір. Та й не читають телепати думки без твого на те дозволу.

– А ти перевіряв? Перевіряв! А хто перевіряв? Такі ж телепати! Рука руку миє! До того ж, тільки пусти до нашої дільниці телепата, не встигнеш озирнутися, як їх кишма кишітиме тут, а нормальних людей – на вулицю!

– Ну, телепатів, знаєш, не так багато, до того ж у нашій справі – пошуку зниклих – вони не конкуренти.

– А в чому конкуренти, у чому…

Суперечку, яка починала звертати до звичної колії, перервала дівчина.

Худа, в коротенькій сукні, з-під якій виглядали стрункі ніжки, у високих чоботях з – остання мода – закругленими носами. Миле личко, незважаючи на косметику, було блідо, до того ж його псували погано замазані кола під очима.

Несміливо постукавши, відвідувачка протиснулася в щілину.

– Вибачте... мені сказали... капітан Зайчиков...

– Зайкін! – прогарчав капітан, прямуючи до свого столу. – Що у вас?