Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Першого березня — або двадцять восьмого лютого, відповідно до Міжнародної лінії зміни дат[15] — почала лютувати буря і стався землетрус. Тоді ж, ніби підкоряючись чиємусь владному поклику, з Данідіна спішно відчалила «Тривога» зі своєю мерзенною командою, а на іншій половині земної кулі поети і митці почали бачити сни про дивне просякле вологою місто-колос, доки молодий скульптор бачив уві сні подобу страхітливого Ктулху. Двадцять третього березня команда «Емми» ступила на невідомий острів, в результаті залишивши там шістьох мерців; того ж дня, один відомий архітектор втратив глузд, а скульптор раптово впав у марення, в той час як сновидіння одного вразливого молодика набули особливої виразності, позначені нестерпним жахом переслідування велетенською потворою. А як бути із тим штормом другого квітня, коли зникли всі видіння затонулого міста, а Вілкокс вирвався з обіймів дивної лихоманки без жодних наслідків для здоров’я? Як бути з плутаною оповіддю старого Кастро про затонулих зоренароджених Великих Древніх, їх прийдешнє правління, відданих їм служителів культу і їхню здатність навіювати сновидіння? Невже я балансував на межі космічного жахіття, яке не до снаги витримати людині? Якщо й так, то віднині це мали бути чудовиська, породжені сном розуму, бо, невідомо чому, але саме друге квітня знаменувало кінець зазіхань на душу людства з боку потойбічних небезпек, хай би чим вони насправді були.

Того ж вечора, після дня квапливої відправки телеграм і залагодження справ, я трохи заспокоївся і сів на потяг до Сан-Франциско. Менш ніж за місяць я був у Данідіні, де, втім, виявив, що ніхто майже нічого не знає про дивних служителів культу, котрі просиджували у старих прибережних тавернах. Портовий набрід був цілком типовим і не привертав особливої уваги; втім, побутував упертий поголос, що ці бруднокровці ходили кудись в глиб суші, коли з віддалених пагорбів долинали удари барабанів і миготіли червоні вогні. В Окленді я дізнався, що Йогансен повернувся із геть посивілим волоссям (яке до того мало солом’яний колір), а після ретельного, хоч і безрезультатного допиту в Сіднеї відразу ж продав свій котедж на Вест-стріт і негайно вирушив з дружиною на батьківщину — до Осло. Про пережиті жахи він розповів своїм друзям не більше, ніж чиновникам із адміралтейства, тож єдине, чим вони могли мені допомогти, — це дати його домашню адресу в Осло.

Опісля я відплив до Сіднея, де поспілкувався з моряками і членами віце-адміралтейської контори, так нічого і не з’ясувавши. На Кільцевому причалі у Сіднейській бухті я побачив «Тривогу», яку на той час уже продали і яка плавала на комерційних рейсах, але її цілком звичайний вигляд не дав мені нічого нового. Страхітлива почвара з головою каракатиці, тілом дракона, перетинчастими крилами, що розкарячилася на вкритому ієрогліфами п’єдесталі, нині зберігалася в музеї у Гайд-парку; я довго і ретельно вивчав її, відзначивши для себе, що це винятково довершений витвір, якому притаманна та сама глибока містичність і жахаюча прадавність, і зроблений він з такого самого незвичного матеріалу, що й статуетка Леґресса. За словами директора музею, цей матеріал виявився для геологів незбагненною загадкою; вони були одностайні у висновку, що на землі не існує подібного цьому каменя. І тут я, здригнувшись, згадав слова старого Кастро, які він сказав Леґрессу про Великих Древніх: «Вони прийшли із зірок і принесли із Собою Свої образи».

Вражений усім цим до глибини душі, я вирішив навідати в Осло помічника капітана Йогансена. Припливши до Лондона, я пересів на судно, що тримало курс на столицю Норвегії, і одного осіннього дня ступив на охайний причал у затінку Еґеберґа. Як з’ясувалося, Йогансен мешкав у Старому місті короля Гарольда Гаардрада, яке зберігало назву Осло впродовж століть, доки більше місто носило назву «Християнія»[16]. Я взяв візника і після короткої подорожі з неабияким тремом у серці постукав у двері ошатного і старого будинку з прикрашеним ліпниною фасадом. Мені відчинила одягнена у чорне засмучена жінка, яка змусила мене заціпеніти, коли відповіла ламаною англійською, що Ґустава Йогансена більше немає.

Його дружина сказала, що після свого повернення він прожив геть недовго, бо те, що трапилося з ним на морі 1925 року, підірвало його здоров’я. Він їй розповів не більше, ніж загалу, але залишив після себе доволі великий рукопис, в якому, за його словами, він висвітлював деякі «технічні питання» і який був написаний англійською, вочевидь, щоб зменшити ризик його випадкового прочитання. Якось, коли він прогулювався вузенькою вуличкою поблизу Ґотенбурзького доку, на нього звалилася підшивка документів, що випала з вікна. Двоє моряків допомогли йому підвестися, але перш ніж приїхала карета швидкої допомоги, він був уже мертвий. Медики не знайшли жодного вірогідного пояснення його смерті, тож списали все на проблеми із серцем і загальне виснаження. Так у моє життя вповз морок, усвідомлення темного жаху, який мене ніколи не покине, аж доки я й сам не піду на спочинок — «випадково» чи будь-яким іншим чином. Переконавши вдову, що я мав безпосередній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, і, таким чином, право ознайомитися з рукописом, я забрав записи із собою і прочитав їх на кораблі, що плив до Лондона.

Це була проста, невигадлива річ — наївна спроба моряка написати щоденник постфактум — і намагання поденно відтворити ту жахливу останню подорож. Я не можу повторити його слово у слово, зі всією притаманною йому плутаністю і багатослів’ям, але спробую достатньо точно передати його суть, бодай для того, щоб пояснити, чому звичний плюскіт води за бортом став для мене настільки нестерпним, що доводилося затикати вуха ватою.

Дякувати Всевишньому, Йогансен не знав усього, хай навіть він бачив місто і Його, а от я більше ніколи не спатиму спокійно, з думкою про жахіття, котрі, не знаючи кордонів, снують за межами життя у часі і просторі, і про цих нечестивців із прадавніх зірок, котрі сплять під морями, про яких знає і яких пошановує зловісний культ, що прагне звільнити їх у цей світ і готовий до цього, хай лише наступний землетрус знову явить їхнє страхітливе кам’яне місто сонцю і вітрам.

Подорож Йогансена почалася достоту так, як він повідомив про це віце-адміралтейству. «Емма» з вантажем на борту покинула Окленд 20 лютого і відчула на собі всю силу тієї породженої землетрусом стихії, котра, ймовірно, і підняла з морського дна страхіття, що проникли у людські сни. Коли корабель знову ліг на свій курс, 22 березня його перестріла «Тривога», і я зміг відчути всю гіркоту помічника капітана, коли він писав про обстріл і затоплення їхнього корабля. Про зграю послідовників культу на борту «Тривоги» він пише з помітною відразою. У них було щось настільки нестерпно гидотне, що їх знищення здавалося ледь не священним обов’язком, і саме тому Йогансен із неприхованим здивуванням сприйняв звинувачення у надмірній жорстокості, яке проти нього висунули в суді.

Тоді, пливучи вперед на захопленій яхті під командуванням Йогансена, гнані цікавістю чоловіки побачили величезну кам’яну колону, котра здіймалася з морської поверхні, і на 47°9’ південної широти та 123°43’ західної довготи досягли тванистої берегової лінії з обліпленим водоростями, замуленим циклопічним муром, який не міг бути ні чим іншим, аніж втіленням