Читати книгу - "Сни - мої єтюди, Алюшина Полина"

Вступ

Джеймс Лувра. Витяг із щоденника.

«О 9 годині 36 хвилин 12 травня 2012 року трагічно загинув один із найвідоміших письменників-фантастів нашого часу – Морган Летфін. Його життя не було оповите таємницями та загадками, як зазвичай буває у таких замкнутих людей, як письменники. Він не ховався від публіки і не боявся показувати свій незвичайний та творчий бік, а навпаки протягом 36 років свого життя намагався спілкуватися з людьми якнайчастіше і розвиватися різнобічно.

 Він був одним із дітей багатого підприємця, який жив у штаті Айова Сполучених Штатів Америки і тримав під своїм черевиком не одну фірму. На відміну від свого старшого гордовитого брата і двох сестер, Морган завжди хотів жити в якомусь невеличкому містечку Швеції. Гори і неосяжні ліси завжди вабили цей допитливий розум у далеку далечінь.

         Коли йому виповнилося 23, він, нарешті, переїхав до будинку своєї мрії, позбавив тим самим себе від постійних криків вічно незадоволеного батька та глузувань інших родичів. Морган писав про потойбічні світи та копії людей у такій невимушеній формі та з гумором, що багато хто знаходив його книги цікавими та смішними. Вони розходилися величезними тиражами по всьому світу. Але сталося так, що комусь набрид і цей автор, і його книги, просто якась людина вирішила позбавити решту людей ще однієї фарби, яка наділяла наш сірий світ кольором.

Виходячи з магазинчика маленького містечка в Швеції і тримаючи в руках кілька нових журналів і дві ручки, письменник упав мертвим, так і не встигнув перенести новий роман на папір. Куля прошила його голову, як гостра голка пронизує тонку тканину. Ніхто не бачив звідки стріляли, та й поліція в цій справі не дуже намагалася все дізнатись. В маленьких містах завжди намагалися якомога швидше зам'яти справу, щоб не залучати великі чини, які б заважали звичайній роботі рядових поліцейських.

Але з усього клубку здогадів, наданих мені місцевою поліцією, я зрозумів, що ніхто ніяк не очікував, що вбивство однієї творчої особистості виявиться дивною і заплутаною історією, яку цей письменник зміг написати вже мертвим.

Прибувши на місце вбивства, я побачив криваво-червону пляму на тротуарі. Кров неприродньо згорталася, стаючи чорною і тягучою, як гума. Тіло вже відвезли до моргу, тому звичайних роззяв і поліцейських значно поменшало. Куля вийшла навиліт, але її так і не вдалося знайти. Відокремлене смугастою стрічкою місце було вже затоптане сотнею ніг і я не став оглядати його. Просто відійшов убік, щоб спробувати уявити той момент, коли куля починає проникати у голову людини. Що відбувається в цю мить? Про що думає письменник? Які плани будує сьогодні? Чи помічає вбивцю? Чи відчуває біль? Чи вже не встигає щось відчути? Адже всі ми різні і сприйняття будь-чого у всіх різне.

         Розмірковуючи над навалою питань я зробив кілька кроків по вулиці спостерігаючи, як пожежна машина паркується біля магазину. Незабаром на асфальті не залишиться і сліду від людини, яка всього кілька годин тому ще дихала і мріяла. Пожежні працювали злагоджено та розмірено. Сонце піднімалося вище і починало припікати, а це означає, що мені час було їхати. Але щось мене утримувало біля цієї крамниці, якась дрібниця не давала мені спокою.

Я викликав таксі, щоб не привертати увагу своїм відходом і в цей момент побачив на стіні те, що мені було потрібно. Мені пощастило опинитися в цей момент у цьому самому місці під променями яскравого сонця, яке й блиснуло на глянцевій поверхні. Куля так глибоко зайшла до м'якої стіни, що здогадатися про її наявність було б неможливо. Діставши свій складний ніж, я акуратно витяг кулю зі стіни і поклав у пластиковий пакет, яких у моїх кишенях завжди було багато. Коли я озирнувся, таксі вже чекало на мене.

У таксі, роздивившись краще, я виявив, що куля, яку дістав із стіни на місці вбивства, була незвичайною. Її наконечник, звичайно ж пошкодився, але основна частина залишилась непошкодженою та мала невеликий розріз. Направивши світло ліхтаря всередину, я побачив маленьку тонку голку. Як я припускав, жодних відбитків пальців на кулі не було. А при її розрізі з'ясувалося, що всередині корпусу знаходиться механізм, за допомогою якого голка за мілісекунди вискакує і впорскує в тіло жертви вміст крихітної капсули.

Дізнавшись про це, я кинувся до медустанови, де вже розтинали голову моєму підопічному. Мій здогад підтвердився. Те, що було в капсулі, через голку вступило в реакцію з клітинами головного мозку вбитого, тим самим перетворивши його мозок на таку ж тягучу гуму, як кров, яка була пролита ним на асфальт. Це могло означати лише одне. Морган Летфін – вампір. І вбитий він був теж вампіром, а отже коло підозрюваних звужувалося в рази. Залишилося лише дізнатися, кому з холодних і блідих аристократів знадобилося вбивати невинного письменника?»

15 травня 2012 року, через три дні після смерті Моргана Летфіна. Сімейний особняк Летфінів.

Триповерховий будинок, огороджений дорогим кованим парканом і порослий старовинним виноградом, виглядав сірішим за обличчя виснаженої людини. Будівля зустрічала кожного, хто наблизитися до неї, зблідлою фарбою та прозорими вікнами. Самотнє таксі під'їхало до темних воріт. З крихітного віконця машини висунувся таксист, натиснувши кнопку домофона.

-        Слухаю вас. - Почувся голос з того боку.

         -  Детектив Джеймс Лувра прибув. - Промовив таксист, діставши з рота сильно пожовану зубочистку.