Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Фуміко не могла приховати свого хвилювання від цієї неочікуваної новини. Вона нахилилася вбік і нашорошила вуха, намагаючись підслухати, чи збирається Фусагі повернутися в минуле.

— Ти вже сидів там сьогодні?

— Не сьогодні.

— То ти не міг сісти там?

— Так… ні.

Їхня розмова анітрохи не спростувала її найгірших очікувань.

Фуміко скривилася.

— Фусагі, що ти хочеш зробити, коли повернешся в минуле?

Сумнівів не було: Фусагі чекав, коли жінка в білій сукні вийде до вбиральні. Це відкриття ошелешило Фуміко. Розчарування розтеклося по її обличчю, і вона знову розпласталася на столику. Проте нестерпна для неї розмова тривала.

— Ти хочеш щось виправити?

— Ох… ну… — Фусагі на мить замислився. — Це моя таємниця, — сказав він і по-дитячому самовдоволено всміхнувся.

— Твоя таємниця?

— Угу.

Хоча Фусагі сказав, що це таємниця, Когтаке усміхнулася так, ніби почула щось дуже приємне. А потім подивилася на жінку в білій сукні.

— Схоже, сьогодні вона не збирається до вбиральні, як гадаєш?

Фуміко такого зовсім не чекала.

— Що?!

Вона машинально підняла голову зі столу, швидко й зовсім нечутно. «А може, жінка в білій сукні взагалі не збирається сьогодні до вбиральні? Казу говорила, що вона завжди ходить… Вона казала, що жінка ходить до вбиральні один раз на день. Але та жінка сказала: “Схоже, сьогодні вона не збирається до вбиральні”. Може, жінка в білій сукні вже ходила до вбиральні сьогодні… Ні, неможливо… Дуже сподіваюся, що це не так».

Молячись, щоб це дійсно було не так, Фуміко насторожено чекала, що відповість Фусагі.

— Мабуть, твоя правда, — відразу погодився він.

«Неможливо!» Фуміко розкрила рота, ніби хотіла скрикнути, але оніміла від жаху. «Чому жінка в білій сукні не йде до вбиральні?.. Що знає ця Когтаке?» Фуміко потребувала відповідей.

Щось підказувало: що не варто втручатися в їхню розмову. Фуміко завжди вважала, що вкрай важливо оцінювати ситуацію, і тепер усе тіло Когтаке мовби натякало їй: «Залиш нас у спокої!», хоча вона й не зовсім розуміла, що відбувалося між тими двома тієї миті. Проте між ними таки щось було — і це не для сторонніх. Фуміко розуміла, що не варто нічого казати, та облишила їх. Аж раптом…

— Отож… Може, нам краще піти? — запитала Когтаке лагідним і терплячим голосом.

— Що?

До Фуміко повернулася надія. Байдуже, чи ходила вже жінка в білій сукні до вбиральні. Якщо Фусагі піде, у неї більше не буде суперника.

Коли Когтаке припустила, що жінка в білій сукні не збирається сьогодні до вбиральні, Фусагі погодився й сказав: «Мабуть, твоя правда». «Мабуть». Хоча він так само міг сказати: «Хай там як, а я зачекаю». На його місці Фуміко точно б чекала. Вона зосередила всю увагу, чекаючи на відповідь Фусагі й намагаючись не виявляти своєї нетерплячки. Усе тіло ніби стало її вухами. Фусагі кинув погляд на жінку в білому й на мить замислився.

— Так, добре, — відповів він.

Його відповідь була такою простою й зрозумілою, що Фуміко навіть не встигла затамувати подих. А потім вона так зраділа, що її серце шалено застукотіло.

— Тоді підемо, коли ти доп’єш каву, — сказала Когтаке, дивлячись на напівпорожню чашку.

Здавалося, тепер Фусагі думав лише про те, щоб скоріше піти.

— Ні, усе гаразд. Вона й так уже охолола. — Він незграбно склав свій журнал, записник та олівець, потім підвівся.

Накинувши вовняного піджака — такі носили будівельники, — він рушив до касового апарата. Тієї ж миті, навдивовижу вчасно, з кухні повернулася Казу. Фусагі віддав їй свій рахунок.

— Скільки я маю заплатити? — запитав він.

Казу почала клацати скрипучими кнопками давнього касового апарата, а Фусагі тим часом узявся перевіряти іншу свою сумку, нагрудну й задню кишені та всі інші можливі місця…

— Дивно, мій гаманець… — пробурмотів він.

Схоже, він прийшов до кафе без гаманця. Кілька разів перевірив ті самі місця, але так його й не знайшов. Він виглядав дуже засмученим, здавалося навіть, що він от-от заплаче.

Несподівано Когтаке видобула звідкись гаманця й простягнула його Фусагі.

— Ось.

То був добряче вичовганий чоловічий шкіряний гаманець, який згинався навпіл і був напханий схожими на чеки папірцями. Фусагі на мить закляк, здивовано розглядаючи гаманця. Не те щоб вагався, чи взяти його у Когтаке. Радше був дійсно вражений. Нарешті він мовчки взяв гаманця.

— Скільки? — запитав Фусагі, нишпорячи у відділі з монетами, ніби за звичкою.

Когтаке нічого не сказала. Вона просто стояла позаду Фусагі й дивилася, як він шукав гроші.

— Триста вісімдесят єн.

Фусагі видобув з гаманця одну монету й простягнув її Казу.

— Так, ви дали п’ятсот єн…

Казу взяла гроші, поклала їх до касового апарата. Почувся брязкіт монет. Вона витягла з шухлядки решту.

— Сто двадцять єн решти. — Казу сумлінно віддала решту й рахунок у руки Фусагі.

— Дякую за каву, — сказав Фусагі й обережно висипав решту до гаманця.

Потому він заховав його до своєї сумки, вочевидь, геть забувши про Когтаке, і квапливо рушив до дверей.

Дзень-дзелень.

Когтаке така його поведінка, схоже, анітрохи не збентежила.

— Дякую, — коротко сказала вона й пішла за Фусагі.

Дзень-дзелень.

— Якісь вони дивні… — пробурмотіла Фуміко.

Казу витерла столик, за яким сидів Фусагі, і знову зникла на кухні. Фуміко, засмучена несподіваною звісткою про суперника, тепер, залишившись сам-на-сам із жінкою в білій сукні, була впевнена, що доможеться свого.

«Так… Мій суперник пішов. Тепер мені лише треба дочекатися, коли вона встане з того стільця». Такі думки снували в голові Фуміко. Однак кафе не мало вікон, а три настінних годинники показували різний час. Інших відвідувачів не було, і вона ніби не відчувала часу.

Дрімаючи, Фуміко перераховувала правила повернення в минуле. Правило перше: у минулому можна зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Сталося так, що їхня прощальна розмова з Горо відбулася саме в цьому кафе. Правило друге: жодні дії в минулому не змінять теперішнього. Іншими словами, навіть якщо Фуміко повернеться в той день тиждень тому й благатиме Горо не їхати, він усе одно поїде до Америки. Фуміко не розуміла, чому це правило взагалі існувало, і, подумавши про нього, знову відчула роздратування. Та нічого не вдієш, доведеться з цим змиритися. Правило третє: повернутися в минуле можна, лише сидячи на певному стільці. На тому стільці й сиділа жінка в білій сукні. Якщо спробувати силою підняти її, вона тебе прокляне. Правило четверте: у минулому треба залишатися на тому стільці й не вставати з нього. Іншими словами, з якоїсь причини в минулому не можна вийти до вбиральні. Правило п’яте: є обмеження в часі. Пригадавши це правило, Фуміко збагнула, що не знає його