Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

то вже, мабуть, друга порція, — з Медової на Довгу три кроки, але після того, як я йому зателефонував з коридору Палацу, мене знову затримали Іван і Кіріл: слід було заповнити формуляри, отримати посвідчення благонадежности, виписати дрібніші проїзні документи… Коли я входив до Гершфельда, годинники показували сьому.

— Тримай.

Альфред поглянув на кинуті на стільницю банкноти. Чи він узагалі ще пам’ятав про борг? А може перестав уже навіть сподіватися, що я коли-небудь його поверну? Я повісив кожух і шапку. Він рахував рублі, поволі перебираючи їх пальцями.

Я сів.

— Виїжджаю.

Він підняв голову.

— Надовго?

— Не знаю.

— Куди?

— До Сибіру.

Він відкашлявся.

— Що трапилося?

Я розповів йому про батька, показав папери.

— Ти боявся, що я тобі не повірю, — буркнув він.

— Ти вже місяць лякаєш мене, що переберешся до Львова.

Альфред закурив цигарку. Я замовив горілки, щоб зігрітися. За вікном навпроти нас, у дверях під вивіскою модистки бесідували дві молоді жінки в шикарних довгих і широких хутряних комірах. Ми розмовляли напівобернуті до вітрини, через сизий дим і через гамір голосів інших гостей, — о цій порі заклад Гершфельда був заповнений, — ми балакали гучно й виразно, неначе декламували театральні ролі чи свідчили перед високим трибуналом. Жінки під вивіскою модистки сміялися, прикриваючи червоні уста долонями в чорних рукавичках. Мороз робив їхні обличчя ще красивішими, іскрив світлом ув очах, рожевив лиця, різьбив ніздрі.

— Лешневський і Серпінський офіційно мене запрошують від імені Львівського університету.

— Вони акурат погнівалися з Котарбінським.

— Зроблю там докторат за рік-два.

— Почнеш усе спочатку?

— Ба! Я думав, чи не змінити мені прізвище.

— Жартуєш.

Альфред знизав плечима.

— Бєжков чув, що я намагатимуся отримати доцентуру й посаду в університеті. А ти добре знаєш, що він розпатякує про євреїв.

— З осені Лукасевич має викладати в Імператорському. Може…

— Польська мова навчання — це ще не все. Той бойкот тривав занадто довго. Імператорському університетові понад півстоліття, треба зважати на традицію.

— Тож, за кордон, до Львова? Вже вирішив?

— Ти сам кажеш, що не знаєш, коли повернешся. Зрештою, визнай, ми зав’язли з тією працею. — Він поліз у засунутий під стілець портфель, вийняв товстий жмут паперів, добрячих півпачки. — Прошу, тут усе, включно з моєю нещодавньою базграниною.

Я неуважно погортав. Справді, там навіть була стаття Котарбінського з «Філософського Огляду» одинадцятирічної давности й остання, відкинута версія наших «Теорії та застосування понад двовалентних логік».

— І що, тепер тільки теорія множинности й Буль? — пробурчав я невдоволено.

— На «Принцип суперечности» я вже не можу дивитися. Мабуть, вгризуся знову в вирази, первісні для логіки «Principia mathematica». Якщо візьмеш квантифікатори змінних висловлень і функторів… Зрештою, я тобі вже казав, — зітхнув він.

Розмова здохла.

Я тримав у руках Альфредову газету.

Війну майже виграно, Росія береться за ворогів, миліших серцю Імперії. У Петербурзі гучний політичний процес. «Обвинувачення закидає Вілінковічу А. Д. належність до партії, що прагне запровадити в Росії демократичну республіку. Під шквалом запитань прокурора наприкінці третього дня процесу підсудний зізнався». На економічних шпальтах — питання митних тарифів і виступів у британському парламенті проти вільної торгівлі, а також банкрутств у важкій промисловості. «Американський мільярдер Морґан веде переговори з німецькими й французькими банками про заснування великого антикрижлізового трасту, й спільно з тими банками запропонував уже представникам урядів країн, не зачеплених Кригою, оферту на ексклюзивну торгівлю за гарантованими цінами, вимагаючи за це запровадження протиросійських митних бар’єрів. Ми кажемо: нехай собі містер Морґан заснує власну державу!» Пфф, важко знайти справу, яка би мене менше цікавила. Я вихилив келишок горілки. Через одну колонку, під рекламою Школи Доброї Поведінки Ж. Жужу — карикатура на жінок, які шаленіють від авто. «Нові витівки суфражисток. Англійські суфражистки використовують у виборчій аґітації дедалі несподіваніші засоби. Одна з них забігла позавчора до виборчого бюро міністра Карра невдовзі після того, як міністр пішов, й облила гарячою рідиною усі документи та відозви, що лежали на столі. Крапля рідини бризнула в око секретареві міністра й болісно його обпекла. Попри дошкульний біль секретар заходився переслідувати нападницю, однак та, вибігши з приміщення, сіла в авто й помчала вузькою вулицею проти напрямку руху. Хоробрий секретар продовжив погоню на позиченому велосипеді, але божевільна жінка розігнала машину без поваги до життя та здоров’я людей і тварин, і так утекла від правосуддя. Слава Богу, нам у Царстві та Російській імперії чужі подібні вульґарні звичаї».

Я м’яв газету, вільний від власних думок.

Від модистки виходили останні клієнтки; жінки відійшли від входу до крамниці, зникнувши у нас із поля зору. Сусідню крамницю позументів теж замикали, всередині гасло світло.

Я заплющив повіки, наче мені раптом сніжинка впала просто на зіницю.

— Не можу забути того видовища, коли я їхав на Медову… Знаєш, на перехресті Маршалковської і Єрусалимських тепер стоїть лютий.

— Еге.

— Трапився нещасний випадок, розлився гас, вогонь бухнув угору на добрячий метр, ба вище, на два метри. Тільки що, подумай лишень, лютий висів над цим, він уже примерз до будинків, ліхтарів, тумб. Раніше він тягся по землі — над перехрестям вирушив повітрям. Він мусив почати підніматися на добрих півдня раніше. Але, Альфреде, цей випадок був абсолютно непередбачуваним! Випадковість, накладена на випадковість!

Він подивився на мене з міною, наполовину веселою, наполовину переляканою.

— Що б то мало бути, польові випробування з логіки?

— А-а, чи логіка — це наука, заснована на емпіриці? На перший погляд, що може бути дальшим від емпірики? А проте, всі ми покладаємося у цих міркуваннях на наш досвід, на спостереження за подіями, що трапляються у світі, — нашому світі й наші спостереження. Істина й омана не існують поза нашими головами. Без мови, якою ми їх висловлюємо, без чуттєвих вражень, завдяки яким ми усьому вчилися, — не було б ні істини, ні омани.

Він розчавив недопалок у попільничці.

— Без мови… Власне, в тій мові! В тій мові, якою ми говоримо, немає ні істини, ні омани.

— У мові, якою ми говоримо… — почав я і урвав, у тисячний раз спізнавши оту одну непорушну істину: що мовою, якою ми говоримо, годі висловити всі ті трагічні каліцтва й обмеження мови, якою ми говоримо. Незмога навіть оповісти, чому деякі речі оповісти незмога.

— Тебе й далі переслідує антиномія брехуна, — прицмокнув я з гидливістю.

Стає перед вами чоловік і каже, що бреше. Сказав правду? Тож не бреше. Збрехав? Тож сказав правду.

Яку валентність надати таким твердженням? Якщо не правди й не брехні?

— Допоможи мені! — Альфред Тайтельбаум постукав попільничкою по стільниці. — Де тут помилка?