Читати книгу - "Місто дівчат"

— З Олів, наглядачкою нашого зоопарку, ти вже знайома, — сказала тітка Пеґ. — А це Ґледіс, керівниця нашої танцювальної трупи…

Платинова білявка усміхнулася і, луснувши бульбашку з жуйки, сказала: «Привіт!»

— …а це Селія Рей, одна з наших артисток.

Селія простягнула витончену руку і тихо мовила: «Дуже приємно. Рада знайомству».

Селія мала дивовижний голос. Річ була не тільки у виразному нью-йоркському акценті — той голос був глибокий і хриплий. Артистка з голосом «Щасливчика» Лучано.

— Ти щось їла? — запитала тітка Пеґ. — З голоду не вмираєш?

— Та ні, — відповіла я. — Не те щоб я вмирала з голоду… але щось би повечеряла.

— Тоді ходімо. Вип’ємо пару літрів чогось доброго, побалакаємо.

Втрутилася Олів:

— Багаж Вівіан ще не занесли нагору, Пеґ. Її валізи так і стоять у вестибюлі. У неї сьогодні був довгий день, і їй годилося б освіжитися. Крім того, треба пороздавати акторам тексти.

— Нехай хлопці занесуть її речі нагору, — відповіла тітка. — І, по-моєму, вона й так виглядає свіжо. А тексти акторам не потрібні.

— Тексти акторам потрібні завжди.

— Завтра все зробимо, — відмахнулася тітка Пеґ; її розмита відповідь явно не задовольнила Олів. — Мені не хочеться зараз говорити про роботу. Я готова з’їсти коня і ледь не падаю від спраги. Пішли вечеряти, га?

Це вже прозвучало так, ніби вона просить в Олів дозволу.

— Не сьогодні, Пеґ, — твердо відповіла Олів. — Дуже вже довгий день видався. Дівчині треба відпочити, розкласти речі. Бернадетт має нагорі м’ясний пиріг. Я можу зробити сендвічі.

 Тітка Пеґ трохи скисла, але тут же повеселішала.

— Ну тоді пішли нагору! — скомандувала вона. — Ну ж бо, Віві! Ходімо!

Незабаром я зрозуміла ось що: коли тітка казала «Ходімо!», це означало, що вона запрошувала всіх, хто стояв неподалік і міг почути її заклик. Тітка Пеґ завжди вела за собою натовп, і їй було байдуже, хто в тому натовпі був.

Ось чому того вечора нагорі в житловому крилі театру «Лілея» зібралися не тільки ми з тіткою Пеґ та її секретаркою Олів, а й артистки Ґледіс і Селія. В останню мить до нас приєднався один дивакуватий молодий чоловік, якого тітка Пеґ схопила за комір, коли той ішов до службового виходу.

Я впізнала в ньому танцюриста з шоу. Коли він підійшов ближче, я побачила, що на вигляд йому років чотирнадцять і підкріпитися йому б теж не завадило.

— Пішли з нами вечеряти, Роланде, — сказала тітка Пеґ.

Він завагався.

— Та ні, дякую, Пеґ.

— Не хвилюйся, сонечко, у нас повно їжі. Бернадетт спекла величезний м’ясний пиріг. Усім вистачить.

Олів це явно не сподобалось, бо вона скривилася, але тітка цитьнула на неї:

— Ой, Олів, прошу тебе, перестань бавитися у велику начальницю. Я маю право розділити свою вечерю з Роландом. Йому треба трохи поправитися, а мені трохи схуднути — якраз добре виходить. Та й узагалі, ми вже майже вийшли в плюс. Можемо дозволити собі нагодувати ще кілька ротів.

Ми рушили углиб театру, туди, де нагору вели широкі сходи. Піднімаючись, я не могла відвести очей від тих двох артисток. Від Селії і Ґледіс. Уперше бачила таких красунь.

У пансіоні зі мною вчилися дівчата, які грали в театрі, але вони були зовсім не такі. Театралки у школі Емми Віллард належали до тих дівчат, які ніколи не миють голову, вічно носять товсті чорні трико і всі до одної вважають себе Медеями. Я терпіти їх не могла. А от Ґледіс і Селія — то був цілком інший рівень. Не те що рівень — інший вид. Мене заворожував їхній блиск, їхні акценти, їхній макіяж і вихиляси їхніх обтягнутих шовком сідниць. Роланд рухався так само. Плавно, з вихилясами. А як швидко вони шварґотіли! І як спокусливо розкидали навсібіч куці фрагменти пліток — наче кружечки різнобарвного конфетті.

 — Якби не її лице, її б уже давно вигнали! — сказала Ґледіс про котрусь із дівчат.

— Не так лице, як ноги! — зауважив Роланд.

— Е ні, самих ніг замало! — заперечила Ґледіс.

— На ще один сезон вистачить, — сказала Селія. — Може.

— І з того її хлопця теж толку мало.

— Ага, тупий як валянок!

— А шампанське хлебче як має бути.

— То хай би йому сказала!

— Ага, він аж пищить, так хоче це почути!

— Хіба дівчині випадає стільки часу працювати білетеркою в кіно?

— Зате ходить всюди з тим своїм діамантом.

— Хай би вже взялася за голову.

— Хай би знайшла собі багатенького провінціала.

Ким були ті люди, яких вони обговорювали? Що то за стиль життя, на який вони натякали? І хто та бідолашна дів чина, якій перемивали кісточки на сходах? Як їй знайти щось краще за роботу білетерки в кінотеатрі, якщо вона «не візьметься за голову»? І хто подарував їй діамант? А за шампанське, яке хлебчуть відрами, хто платить? Мені то все було цікаво! Це ж так важливо! І звідки, скажіть, беруться багатенькі провінціали?

Мені ще ніколи так не кортіло дізнатися, чим закінчиться ця історія, а в неї ж навіть сюжету не було — тільки безіменні персонажі, натяки на якісь божевільні пригоди й відчуття, що от-от станеться біда.

Моє серце тріпотіло від збудження — і твоє теж би тріпотіло, якби ти була такою легковажною дев’ятнадцятилітньою дівчиною, як я, і у твоїй голові ніколи не пролітали б серйозні думки.

Ми дійшли до тьмяно освітленого сходового майданчика.

Тітка Пеґ відчинила двері й впустила нас усередину.

— Ласкаво просимо додому, дитинко, — сказала вона.

«Додому» в розумінні тітки Пеґ — то на третій і четвертий поверхи театру «Лілея». У його житлове крило. На другому поверсі будівлі — як я згодом дізналася — були контори.

На першому поверсі — сам театр, що його я вже тобі описала. А от третій і четвертий поверхи були «домом», до якого ми якраз дісталися.

Тітка Пеґ нічого не тямила в декорі, це я відразу побачила.

Про її смак і вподобання (якщо це можна було назвати смаком і вподобаннями) свідчили старі громіздкі меблі, крісла, які не пасували одне до одного, і загалом увесь цей безлад.

Я помітила, що на стіни тітка повісила такі самі темні, безрадісні картини, що висіли на стінах у моїх батьків (успадковані від тих самих родичів, ясна річ). Самі лиш побляклі репродукції з кіньми й портрети суворих літніх квакерів. То тут, то там валялося таке знайоме старе срібло