Читати книгу - "Ті, кого немає"

Вона неуважно глянула й похитала головою.

– Сама дійду… Родю, ти когось ненавидів у своєму житті?

– Ненависть руйнує, сестричко. У мене нема ворогів. – Родіон відчинив задні дверцята, дістав із сидіння її сумку.

Марта теж вийшла і тепер стояла прямо перед ним, дивлячись знизу.

– Бувай. Дякую за морозиво… – кивнула вона. – Телефонуй.

Родіон не став чекати, поки Марта дійде до під’їзду, де тусувалася звична вечірня публіка: матусі з візками, обкурені підлітки й пара літніх подружок.

Коли вона озирнулася, «рено» кольору піску вже відчалював.

4

День випав ще той.

Просто зранку привезли п’ятирічного хлопчика з підозрою на непрохідність. Виявилася рідкісна форма запалення апендикса, який лопнув прямо на операційному столі. Провозилися дві години, перемиваючи черевну порожнину, потім Олександру відправили в інтенсивну терапію – стежити за станом прооперованого, бо, як завжди влітку, через відпустки людей не вистачало, а досвідчена літня медсестра Марина Ігорівна була зайнята двома важкими немовлятами. Потім завідувач відділення підмінив Олександру на годину – на неї чекав хірург і нескладна планова операція. Після цього вона повернулася до малюка, якому ще виповзати й виповзати з серйозної неприємності.

І весь оцей час її гризла одна думка: як знайти привід поговорити з дружиною старшого брата.

Утім, Інна розшукала її сама.

Близько третьої Олександру покликали до телефону в хірургію. Вона попросила приглянути, щоб хлопчик випадково не перетиснув дренаж, протупотіла довгим коридором, а потім піднялася сходами з другого на свій третій. На четвертому розташовувалося пологове відділення, на п’ятому – патологія немовлят. Телефон був у лівому крилі на посту чергової сестри поруч із її відділенням. Зараз там нікого не було, слухавка лежала на журналі процедур і грілася під увімкненою день і ніч настільною лампою. Із близьких цей номер знали тільки чоловік, Валентин і Марта.

– Алло, – хрипко видихнула Олександра, важко опускаючись на стілець. Рука була волога від поту, і трубка ледь не вислизнула.

– Чому ти залишаєш удома мобільний? – голос невістки дзвенів від крайнього збудження. – Я ледь вибила з твого Сергія цей номер! Конспіратори…

– Що сталось, Інно? – запитала Олександра. – Я сьогодні в інтенсивній терапії, це далеко звідси. Кажи швидше!

– Мені конче потрібен класний ветеринар. Знайди, будь ласка, а то наш постійний поїхав кудись, а місцевому коновалові я довірити кішку не можу. Тварина сама не своя…

– Добре, я ввечері перетелефоную.

– Навіть не думай! Лікар потрібен просто зараз! Сашо, щось не так. Я зовсім голову втратила. Ну я тебе дуже прошу!

– Добре. Тільки заспокойся й не кричи. Дай поміркувати… Знаєш що – передзвони мені сюди хвилин за п’ять-десять.

На іншому кінці лінії миттєво відключилися.

Олександра поклала слухавку на місце, потім знову підняла і з пам’яті набрала домашній Марти Янівни, у якої, як вона пам’ятала, начебто був пес – чорний пудель Соломончик.

Через три хвилини з’ясувалося, що пудель ще рік тому відправився в собачий рай, зате вона одержала номер мобільного найкращого міського ветеринара і його адресу. Олександра відчула докір сумління, коли на півслові обірвала балакучу Марту Янівну, що поринула в спогади про пуделя, і зараз же знову пролунав дзвінок.

– Ну що в тебе?

– Записуй. Телефонуй просто зараз і домовляйся. Записала? Пошлешся на доктора Куйжель… І ще, люба. Мені терміново треба з тобою дещо обговорити. Віч-на-віч.

– Ну то їдьмо разом. І мені буде спокійніше, – захопилася невістка.

– Я до шостої чергую. Раніше не вирвуся.

– Гаразд. Аби тільки оцей Борис Наумович виявився в місті… Спасибі, пташко моя! Ми тебе підхопимо.

«Спасибі не відкараскаєшся…» – уже на ходу, повертаючись у палату, сумно посміхнулася Олександра.

Родіон зустрів Олександру рівно о шостій біля виходу з корпусу, і вони жваво поїхали на зазначену Мартою Янівною адресу.

Маститий ветеринар не тільки виявився на місці, але й люб’язно погодився оглянути хвору кицьку в приватній лікарні, яку сам же й очолював. Для цього довелося заїхати до нього додому, забрати світило й доправити в клініку, де черговий лікар одразу ж узяв усі необхідні аналізи.

Олександра шалено втомилася: за весь день вона встигла ковтнути тільки кілька галет і каву з термоса чергового ординатора, симпатичного парубка, який панічно боявся відповідати на питання батьків прооперованого хлопчика. Довелося самій заспокоювати здуріле від тривоги молоде подружжя. Потім знову біганина… Усе це переплутувалося з думками про Валентина.

Провівши Інну до приймальні ветлікарні, вона повернулася до машини, тим більше що сигарети залишилися в сумочці на задньому сидінні. «Рено» був притертий до бордюру; щойно вона наблизилася, племінник вимкнув музику й вибрався на повітря.

Олександра клацнула запальничкою та обережно поцікавилася:

– Що батько?

– Шаленіє й кипить. Особливо з приводу ювілею. Збирає купу народу. Ви будете?

– Запрошення надійшло, а там подивимося… Ти не в курсі, хто приїде?

– Більш-менш. Список складали батьки – щоб усі були сумісні і не нудьгували. Кілька батькових ділових партнерів з дружинами, дехто з сусідів по селищу, мамина приятелька – лікарка-дієтолог… Головна фішка – обласний прокурор, це той, у якого ідіотська чотириповерхова дача, схожа на пагоду, в нас у селищі. Такий собі Шерех. Знаєте такого?

– Ні. Звідки?

– Обідав у нас одного разу.

– Не сподобався тобі прокурор?

– А що мені до нього? – Родіон хмикнув. – Я так-сяк знайомий з його дочками – наче нормальні дівки…

– Ти Марту забрав з дачі? – Олександра змінила тему.

– Питаєте! Доправив як належить. Тільки обідати зі мною вона відмовилася навідріз.

– Нічого дивного. Її ніколи не змусиш нормально поїсти…

З далини почувся схвильований голос невістки, потім заспокійливий баритон світила.

– Ідуть, – промовила Олександра. – Підкинеш мене хоч до площі?

– Ну навіщо ж так, тьотю Сашо? Доправимо професора, а вас я висаджу прямо біля під’їзду…

Коли Родіон знову начепив навушники та повернув у бік її будинку, Олександра впритул присунулася до братової дружини, яка не зводила очей із пластикової клітки зі своєю улюбленицею на ім’я Джульєтта.

– Зроби мені невелику послугу, – півголосом промовила вона.

– Люба! Я твоя боржниця навік.

– Савелій нас запросив на ювілей. Тобі про це відомо?

– Авжеж. Як без вас?

– Але він категорично проти того, щоб з нами приїхав Валентин.

– Хіба? – голос невістки звучав рівно, але фальш Олександра відчула за версту.

– Так,