Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Як тобі могло таке спасти на думку, Олександро! – обурилась Інна Семенівна. – Савелій мріє показати вам новий будинок, поспілкуватися по-родинному… Місця всім вистачить.

– То поговориш із чоловіком? – упритул запитала Олександра.

– Треба визнати, це буде непросто, – зітхнула невістка. – Але спробую… Хіба він зараз у місті?

– Хто?

– Валентин Максимович. У нього, я чула, постійні поїздки, пов’язані з роботою.

– Валентин хоче відновити нормальні стосунки з братом. І особисто привітати його з ювілеєм, – промовила Олександра, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. – Зроби це для мене.

– Спробую, – несподівано твердо повторила Інна. У її бездоганно нафарбованих очах майнув дивний вираз. – Савелій тобі передзвонить.

– Дякую.

Олександра простягла руку й легенько поплескала по плечі племінника, даючи знак зупинитися. Потім дочекалася, поки машина від’їде, помахала вслід і тільки тоді глянула в бік свого будинку.

На третьому, у кімнаті Марти, світилось.

Чекаючи на дружину й сина, Савелій Смагін міряв кроками кабінет. Цю частину його просторого заміського дому будівельники закінчили оздоблювати тільки минулої осені. Час від часу він зупинявся, підходив до вікна і вдивлявся в темний простір сонного озера за смугою очерету. Його ділянка виходила просто до води, але будинок розташовувався вище – там, де ґрунт надійніший.

Полковникові подобалося в Шаурах, і своїм новим володінням він пишався. Будинок, служби, лазня, причал, сучасне устаткування та різні вигоди. Довелося ґрунтовно розщедритися не тільки на будівництво, але й для того, щоб приватизувати цей шматок землі, і то так, щоб комар носа не підточив. Тут, як і з одержанням українського громадянства, – а то була річ першочергова, – неабияк допомогли нові знайомства. Грошей, слава богу, вистачило на все.

Удома панувала дружина; він ні в чому їй не відмовляв і не заперечував. По суті, йому було достатньо кабінету на другому поверсі та спальні, звідки вузький коридорчик вів у спальню Інни. Вікна кабінету дивилися на галявину перед будинком, гараж і в’їзні ворота. Звідси Савелій Максимович міг бачити всіх, хто входив і в’їжджав, вольєр з кавказькою вівчаркою Хубілаєм, водойму на галявині, де хлюпалися японські коропи, та масивну огорожу, складену з дикого каменю. Огорожа тяглась аж до води, а пса він особисто ночами випускав з вольєра.

Полковник накидав план зустрічей і поїздок на завтра, коли повернулися Інна та син.

У селищі було тихо, тому дзижчання автоматичних воріт, попирхування двигуна «рено», стукіт дверцят машини було чути напрочуд виразно. Відклавши блокнот і олівець, він ступив до відчиненого вікна й побачив, як до будинку йде дружина, притискаючи до грудей переносну клітку з кішкою. Обличчя Інни у світлі ліхтаря над вхідними дверима здалося йому сумним.

Полковник поквапився назустріч. Уже спускаючись сходами в хол, він зненацька відчув, що скучив. Щось у ході Інни було незвично покірне, а такі речі його завжди збуджували.

– Упоралися? – запитав він, цілуючи дружину в щоку. – Усе нормально? Де Родька?

– Возиться в гаражі зі снастями. Збирається з приятелем на озеро в ніч. Раків ловити, чи що…

– Нехай. Може, чайку вип’ємо?

– Зачекай, Савелію. Я подбаю про Джульєтту, тоді й повечеряємо.

Він одружився з пристрасті – вона його взяла від першого погляду: тоненька блондинка, стримана, вихована й чуттєва. З родини із корінням – навіть вимова в неї залишилася столична. Таких у нього ніколи не було, але до одруження довелося йти довго, і річ була не в Інні, а в її батьках. З нею все виявилося просто. Це були ті ще нічки, дотепер у пам’яті; але й тут вона виявила стриману розсудливість – не захотіла, щоб він думав, начебто згоду батьки дали через те, що вона вагітна. Родіон з’явився на світ набагато пізніше, коли Савелій раптом стрибнув у гречку. Але це траплялося всього разів зо два – і то тільки на початку їхнього сімейного життя. А так він міг вважатися бездоганним чоловіком і однолюбом.

Савелій Максимович повернувся до кабінету, щоб узяти з бару пляшечку «Ґремі» – улюбленого коньяку дружини.

Син зазирнув тільки перед тим, як піти.

– Ти хоч поїв? – жваво запитала Інна Семенівна. У верхній їдальні, де був накритий стіл до пізньої вечері, пахло її парфумами. Двері на терасу були відчинені, на столі горіли свічки.

– Аякже, ма. – Родіон оглянув поглядом стіл. – Із якого приводу бенкет?

– Електрику заощаджуємо, – незграбно пожартував полковник. – Ви куди зібралися?

– На Нетечу. – Це було невелике озеро за три кілометри на південь, сполучене протокою з головним. – Ліхтар у гаражі?

– Так. Візьмеш машину?

– На велосипедах. Повернуся вранці, на добраніч вам.

Родіон уже спускався, коли його наздогнав голос батька:

– Замкни гараж і будь дуже уважний на дорозі, особливо в лісі!..

– Не розумію я цих забав, – Савелій Максимович повернувся до дружини. – Раки, блін! Краще б по дівках бігав…

– Не бурчи, – примирливо сказала дружина. – Усьому свій час.

Інна Семенівна готувалася до серйозної розмови. Знаючи вдачу чоловіка, вона могла очікувати чого завгодно: лютого спалаху, холодного сказу, погроз. До таких речей вона звикла й уміла давати з ними раду – надто довго вони прожили разом, щоб звертати увагу на емоції.

– Я щось зголодніла, – промовила вона, всідаючись у крісло, присунуте до стола. – І втомилася. Вимкни верхнє світло й приєднуйся.

– Як завжди: сама на свою голову. – Полковник не любив сутінків, але сьогодні був не від того. – Давно ми з тобою отак не сиділи. Крутимося, крутимося, так і життя мине… – Він потягся до пляшки. – Сьогодні, слава богу, все вирішили з Ювашевим. Він скупий, і до того ж просив ділянку, на яку поклали око такі люди, з якими ну ніяк не можна сваритися. Довелося залучати важку артилерію. Але я задоволений – моя частка виявилася навіть більшою, ніж очікувалося… Гарний коньячок, а?

Вона покосилася на ставну фігуру чоловіка, стримала усмішку й запитала:

– Сподіваюся, ти Ювашева не кликав на ювілей?

– А навіщо він мені здався? П’яте колесо в губернаторському возі, а понтів як у японського імператора… Та й чорт із ним! Що це я про справи?