Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я навідріз відмовився вступати у військове училище. Коли перейшов у випускний клас, восени мали з батьком круту розмову. Він хотів, щоб я їхав до Хабаровська, де в нього був якийсь кореш, майор Фрумкін. А я заявив, що хочу стати хірургом, почну готуватися до медичного. Мене віддали в школу на рік пізніше, я йшов на медаль, і батьки носилися зі мною як з писаною торбою… Мама втрутилася. Ми того вечора так репетували, що побудили сусідів. Він же нікого не чує, крім себе. Зійшлися на тому, що до весни вирішимо, де мені вчитись. А місяці за два закрутилась інша історія. Померла бабуся, у батька почалися неприємності на службі… Коротше, він подав рапорт, і ми рушили сюди. Він чомусь категорично відмовився залишатися в Росії, і мама поступилася. Дочекалися, доки я складу випускні й одержу своє липове срібло, а через день після випускного ми розпрощалися з Бікіном… Уже в потязі батько заявив, що вони з матір’ю вважають: краще б мені стати економістом-міжнародником. І знаєш, вони так дістали мене за цей рік своїми нервами й страхами, що я погодився. Тільки взяв з них слово, що більше не сунутимуть носа у моє особисте життя.
– І як, тримають? – Марта підвелася.
– Загалом так. Ти куди це?
– Усе тобі треба знати. Чекай на мене в машині.
Коли вона повернулася, Родіон стояв біля входу в кафе, жваво розмовляючи з якимось хлопцем. У хлопця в руці був плаский рудий кейс, а сірий піджак прим’ятий на спині.
Марта відразу залізла в салон – двері «рено» були відчинені. Минуло ще хвилин п’ять, і Родіон упав поруч.
– Це Денис, – сказав він, – мій однокурсник. Працює в банку. То що? Додому чи просто покатаємося?
Вона не встигла відповісти, як подав голос його мобільний. Родіон саме здавав задом, і Марта простягла йому сірий айфон, мигцем прочитавши на дисплеї: «Батько».
– Савелій Максимович.
– Скинь, – звелів він. – Знову в нього горить. Я пізніше передзвоню.
Однак вийшло по-іншому.
За кілька хвилин айфон знову наполегливо задзеленчав. Родіон притиснув його плечем до вуха, лишивши руки на кермі. Марта відкинулася на підголівник і заплющила очі – пластик легко холодив стрижену потилицю.
Нічого в неї не виходить. Ще вночі на дачі вона вирішила, що все розповість Родіонові, бо, правду кажучи, більше немає кому. Їй потрібна порада – що з цим робити. Або хоч підтримка.
Навіть уявити не можна, що вона оце все викладе матері. Як пізньої ночі напередодні її від’їзду до Запоріжжя розплющила очі від раптового нападу жаху. Над нею нависала темна фігура Валентина, а його рука шарила у вирізі її ситцевої піжами. Марта, хоч і спросоння, відразу його впізнала: ці гидкі бермуди в синій горошок ні з чим не сплутаєш. Валентин походжав у них удома відтоді, як встановилася спека.
«Тихіше, тихіше, дитинко, – прошипів цей вилупок, – ти так кричала вві сні, що розбудила дядька…»
«Пішов ти… – вона виплюнула брудну лайку. – Забери руки, недоумку! Я зараз матір покличу!..»
«А її немає вдома. Терміново викликали в лікарню. Ти, лапо, вже спала. А тато пішов проводжати і десь застряг… Я тільки ковдрочку поправити…»
Руку він, проте, забрав, і вона гарячково натягла махрову ковдру до носа. Серце ще скажено стукотіло, але страху більше не було, її душила відраза.
«Зачини двері з того боку, і негайно! – прошипіла вона. – Я завтра ж розповім батькам, що в тебе на думці!»
Валентин випростався, хмикнув і вийшов з її кімнати…
– Ну чому завжди я? – у голосі Родіона прорізалося роздратування. – А ти сам не міг би? Ти ж удома? То мені знову тягтися в Шаури?.. Добре, не заводься. Дай слухавку мамі, ми узгодимо.
Він пригальмував і звернув до узбіччя. Марта краєм ока бачила його тонку, засмаглу до чорного кисть. На тильному боці стовбурчилися світлі волоски, пальці міцно стискали мобільний.
– Спокійніше, мамо… Я зрозумів. Так, відвезу Марту й скоро буду… Та не хвилюйся ти так, нічого не трапиться з твоєю кішкою, встигнемо. Бувай!
Він відключився, жбурнув айфон на заднє сидіння й увімкнув передачу.
Марта покосилася: Родіон стежив за дорогою, невдоволено морщився, коли загорялося червоне, але кермував акуратно, без явного поспіху.
Ціле життя він прожив десь далеко, навіть не підозрюючи про її, Марти, існування, а знайомі вони всього два роки. Бачаться нечасто. У нього своє життя, майже невідоме. Що йому до того, з ким їй доводиться жити – день у день – під одним дахом?
Спочатку вона відчула постійну, зосереджену на ній увагу. Обережну присутність, невідривний погляд, часте дихання. Потім Олександра попрохала брата взяти на себе частину клопотів про неї – це було саме тоді, коли в них розпочався ремонт, усе пішло шкереберть, а батько мотався між домівкою і реанімацією, де приходила до тями після операції бабуся. У тому устрої, який склався ніби сам собою, Валентину була відведена роль ласкавого й дбайливого дядечка. В іншому нікому до неї не було діла.
Боятися вона почала майже одразу – тут уже нічого не поробиш. Валентин, бувало, забирав її зі школи. Удома в цей час зазвичай нікого не було, і він змушував її перевдягатися й акуратно складати речі. При цьому стирчав на порозі й не зводив з неї очей. Далі – обід і перевірка уроків на кухні. Вона покірно приносила щоденник і зошити, хоча мати й батько здебільшого не лізли в її шкільні справи. Валентин кликав її до себе, садовив на коліна так, що вона опинялася затиснутою між краєм стільниці і його тулубом. Вона намагалася вирватись, але він чіпко тримав її однієї рукою, зі свистом дихаючи в потилицю, а другою погладжував її оголене стегно, ніби заспокоюючи. «Відпусти!..» – пручалася вона, на що їй відповідали здушеним смішком…
Потім з коридора долинав звук замка – повертався з роботи батько. Її миттю струшували з колін, вона мчала до батька, щосили притискалася до нього, а потім, ледь відірвавшись, забивалась у свій куток.
Так він переслідував її цілий рік, доки одного разу, розлючений її непоступливістю, не вдарив з розмаху в обличчя. Удома того разу теж нікого не було. З тієї хвилини її страх не те що б розвіявся – просто став іншим…
– Прибули. – Голос Родіона змусив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.