Читати книгу - "Секрет, Михайло Небрицький"

Тільки думки Євгена Євгеновича були невідомі нікому. Що вирувало в його голові та що він збирався робити далі?

-Я так розумію, ви, пане Остапенко, не знали, що після вбивства Володимира підприємство до вас не перейде?

Підозрюваний мовчав, втупившись в Михайла, який поставив йому запитання.

-Це суті справи не змінює. Скажіть, ви маєте прямі докази, що вказують на причетність мого клієнта до цього злочину? – поставив запитання Микола.

-Не дивно, що Вербицький переписав фірму, адже вони з партнером останнім часом постійно сварились, і, як стверджують свідки, ваш підзахисний регулярно погрожував йому. Тому він і переписав право володіння на дружину, побоюючись за своє життя.

-Все одно, це не є приводом так затримувати мого клієнта. До того ж, тепер про це знає все місто, – Микола потягнувся за чимось до кишені.

-В якому сенсі «все місто»? – Михайло підвівся з-за столу.

Адвокат дістав смартфон і відкрив в ньому сторінку одного з місцевих інтернет-видань.

-Ось, подивіться!

На екрані відображалось відео, записане одним зі свідків і викладене в мережу. На ньому було видно, як оперативники волочать по землі пана Остапенка, після чого заштовхують до службового Рено. В натовпі час від часу чути обурення: «Що вони роблять?» «Нахаби! Менти взагалі страх втратили!» «Відпустіть його!». Заголовок статті містив прізвище затриманого, а також його належність до ТОВ Імпорт-Буд.

-І такі статті зараз в інтернеті розмножуються, немов гриби після дощу, – докоряв поліцейським Д'яченко, ховаючи телефон до куртки.

-Ми його попереджали. Бог свідок – нам цього зовсім не хотілось, – повернувшись до свого робочого місця, промовила Кіра.

-Зараз я вимагаю, якщо ви не маєте прямих доказів, що підтверджують провину мого клієнта, відпустити його додому! Адже, ваші колеги зламали йому двері, тому дім його наразі знаходиться повністю без захисту.

-Нехай він розповість нам про все, що знає, тоді ми його відпустимо, – встановила ультиматум Михайлова.

-Мій клієнт відмовляється свідчити проти себе! – вже підвищивши голос, заперечив правозахисник.

-Тоді він залишиться тут, допоки не вирішить почати розмовляти, – необачно кинув Лісовий.

Оцінивши поглядом поліцейських, немов вовк оцінює козенят, Микола Олександрович, не промовивши ані слова, вийшов до коридору. Це не віщувало ні про що добре для співробітників поліції, однак здаватись вони зовсім не збирались.

-Чому ви не бажаєте нічого розповідати? – спокійним тоном звернулась до затриманого Михайлова.

-Я ні слова не промовлю без свого адвоката, – наче папуга повторював одне й те саме речення Остапенко.

-Але й за його присутності ви теж не дуже балакучий. Чому ви його вбили? Через бізнес? Чи через щось інше? – спробувала зайти з іншого боку Кіра.

-Я… – і він одразу ж замовк.

-Що? Продовжуйте! – слідча, наче пінцетом, намагалась вхопитись за правду та витягти її з Євгена.

-Я відмовляюсь надавати свідчення проти себе! – немов відрізав, повідомив підприємець.

До скронь Михайлової знову підступав тупий біль. Сівши в крісло, вона продовжила масажувати їх, намагаючись абстрагуватись від навколишнього середовища. Лісовий допив свій чай та збирався вийти з чайником по воду. Однак, двері, наче від сильного вітру, розчинились, та в отворі різко з’явились дві постаті. На обличчі Сергія Івановича чітко читалась засмучена гримаса. Наче приречений до страти, він увійшов до кабінету та, не піднімаючи очей, тихим голосом дав розпорядження:

-Відпускайте його!

Здивування Михайлової не мало меж. Відпустити вбивцю? Звичайно, смуток майора, здебільшого, складався з думок про те, як тепер звітувати перед керівництвом за необґрунтоване затримання відомого в місті підприємця. Адже на райвідділ тепер накликаються всі прокляття: і прокурорські перевірки, і журналісти, плюс, й без того низький рівень довіри населення до поліції впаде ще нижче.

Не промовивши ані слова, Михайло поставив чайник на стіл та зняв з затриманого кайданки. Задоволений пихатий вигляд пана Д’яченка, одягненого в натягнуту на круглий живіт й заправлену в штани сорочку, нагадував Наполеона після завоювання Венеції. Не відходячи від дверей, він так само снобливо розглядав поліцейських, очікуючи, доки його підзахисний вийде з кабінету. По-англійськи грюкнувши дверима, гості пішли, залишивши керівника з підлеглими наодинці.

-Ну, що? Ви задоволені? Я домігся санкції на його затримання. Та й що далі?

-Сергію Івановичу, але ж у нього на лобі написано, що він вбив компаньйона. А тепер відмовляється що-небудь казати, – на своє виправдання обурилась Кіра.

-А де докази? Га? Що мені тепер прокурору казати? Що у нього «на лобі написано»? – намагався тримати себе в руках голова РУВС.

-От, якби він залишився тут, то до ранку б все нам виклав. А тепер що? Він, напевно, зараз вирушить прямісінько до вокзалу, чи навіть до аеропорту, – демонструючи гіркий розпач, просторікувала капітан.

-Не вирушить, – сів за стіл Сергій Іванович. – Адвокат взяв на себе особисте зобов'язання, що його підзахисний нікуди не дінеться з міста.

Від цих слів поліцейським трохи полегшало на душі, але вбивця все одно на волі, тому розслаблятись поки рано.

-І що нам тепер робити? – обережно поцікавився Михайло.

-Тепер? – риторично перепитав керівник. – Тепер ви вирушаєте додому та як слід висипаєтесь, а завтра шукаєте докази, що доводять причетність Остапенка до вбивства. І без них не смійте навіть на кілометр наближатися до нього! – наприкінці майор ледве не грюкнув кулаком по столу.

Вдома, сидячи за столом, Лісовий їв на вечерю приготований Діною суп. Йому все не виходив з голови кабінет вбитого. Щось в ньому безумовно було не те. Дружина, помітивши занепокоєння Михайла, встала за його спиною, щоб ніжно помасажувати його втомлені плечі.

-Ти зовсім не їси. Що сталось? Тобі не подобається?