Читати книгу - "Женоненависник"

напівзруйноване стареньке містечко: вузькі покручені вулички, по щербатій бруківці яких течуть помиї... Перехняблені хатини з кривими стінами з почорнілого дерева або цегли-сирцю, по яких в’ється виноград або порозвішувано папуші тютюну... Кав’ярні, повні гульвіс у шароварах... Малесенькі крамнички, вітрини яких від пилу та іржі немов затуманіли... На вулицях напівголі діти граються з худющими козами та забрьоханими собаками... Коротше кажучи, перше враження — зовсім кепське. Але щойно виїдеш з містечка — картина різко міняється... Багато хто з мешканців забагатів... А коли є статки, то вже, звісно, не подобається і стара домівка, і сусіди — хто не вибрався із злиднів... Почали люди перебиратися за місто, до оливкових гаїв... Там почуваєшся буквально як на дачі в Стамбулі... В оливкових гаях понабудували гарненьких будиночків, вишуканих особнячків... Родина нашого Ремзі-бея — взірець місцевих багатіїв. Вони вже віддавна більшу частину року проводять у Стамбулі... Перепрошую, але вони цінують і люблять Стамбул більше, аніж самі стамбульці. Для них ідеал — не відрізнятися від стамбульців ні одягом, ні стилем життя, ні мовою... Тому я тобі можу сказати, що протокол та етикет тут ще суворіші, ніж у Стамбулі...

В найнесподіванішому місці раптом хтось починає насвистувати мелодію, яка тільки-но стала звучати в стамбульських барах... Ну не дивина? На якійсь типово турецькій веранді раптом бачиш сукню, пошиту за останнім словом моди... А від грамофонів взагалі вже аж нудить... Скоро вже чабани замість сопілки носитимуть за поясом портативні грамофони... Мені найбільше шкода цикад та жаб. Їм, бідолашним, мабуть, здається, що грамофон — це чудернацька тварина, що з’явилася в цих краях, аби скласти їм конкуренцію. Вони розуміють, що як не співай, а його дикого реву не перекричиш, і впадають у розпач...

Коротше кажучи, цей край зі своїми новомодними дачами в типово турецькому містечку скидається на молодика, який нап’яв з шароварами фрака.

З низки причин, про які довго розповідати, весілля трохи відкладається... Але нікого це не засмучує, в тому числі й наречених...

Дядьків будинок перетворився на готель, на першокласний розважальний заклад. Повсюди живуть гості, навіть у комірчинах садівників... За кілька днів начебто приїжджає сімейство ще якихось родичів. Ремзі-бей ставить намет, очевидно, для них. Більшість гостей — це запрошені на весілля родичі... Нермін, скільки ж у нас цих родичів — близьких і далеких! Якісь кузини, кузени, дядьки, тітки — годі навіть запам’ятати, як кого звуть... Якщо всіх докупи зібрати, то на цілу країну вистачить. А крім них є ще й купа безцеремонних друзів сім’ї...

Але це ще не всі весільні гості в особняку... Родина нареченого теж товчеться тут днями й ночами... Вони буквально ходять додому лише поспати... Ну а додай до цього ще й завсідників-сусідів — от і буде тобі повний список.

Наша весільна компанія нагадує найпишнішу, найколоритнішу в світі театральну трупу... Якщо я представлятиму тобі всіх по одному — це забере багато часу. Відтак я тобі їх класифікую за амплуа, мов справжніх артистів. На першому місці хай будуть люди літні й солідні на чолі з дядьком та дядиною.

Цих у свою чергу можна поділити на дві групи... Частина з них, наприклад, мої дядько з дядиною — прихильники нових віянь; решта, слідом за Ісмет-ханим та її чоловіком — махрові консерватори... Цим не подобається сучасний спосіб життя, він їм здається потворним. Втім, вони переконані, що до них все одно ніхто не дослухатиметься, тож їм нічого не лишається, як скласти зброю... Вони просто гірко, з натяком, посміхаються одне одному, приречено кивають головами, махають руками — і все...

Схоже, роль цих старійшин зводиться до того, щоб обережно втручатися, коли молодь зовсім розперезується.

Ще одна важлива група — це молоді жінки й дівчата... Одні по-американському розкуті, галасливі та відчайдушні; інші — по турецькому потайні та замріяні...

Далі йдуть парубки... Не знаю, чи є сенс їх описувати. Сучасні парубки всі такі однакові... Поміняй обличчя хлопцям із нашої стамбульської компанії — і матимеш точне уявлення про цих...

І у всіх ті самі думки, ті самі прагнення, всі однаково претензійні...

Ну і, нарешті, безглузді статисти третього, четвертого плану, завдання яких, вочевидь, зводиться до того, щоб винести чи прибрати реквізит та створити масовку...

Ти можеш собі уявити, який рейвах зчиняється, коли всіх цих акторів та актрис життєвого театру зібрати без діла докупи... Безугавні ігри, жарти, пустощі, музика, танці... Час від часу за кулісами виникають короткі флірти, сердечні фантазії, любовні пригоди...

Ти, звичайно, здогадуєшся про моє місце в цій трупі, Нермін... Я тут свого роду примадонна... Я з величезним задоволенням і дуже старанно граю цю роль. І всі так чи інакше визнають мою зверхність...

Я ніби причаровую до себе погляди й серця.

Зараз мені тут по-справжньому весело... Сподіваюсь; тепер ти віриш, що я була щира, коли казала, мовляв, найближчим часом не збираюсь повертатись до Стамбула?

Тут я перерву свого листа, Нермін. Завтра ввечері родина Ремзі-бея влаштовує бенкет. Декого з запрошених туди ми побачимо вперше.

Щойно в двері тихенько постукав Ремзі-бей. Я його впізнаю за повільними кроками та за тим, як він із півхвилини вагається, перш ніж постукати.

Ніяково усміхаючись, дядьків зять промовив:

— В мене до вас величезне прохання... Воно може видатись дещо дивним, але... Ми хочемо, щоб на завтрашній вечірці було справді весело, щоб нічого не бракувало. Ви не могли б допомогти нам скласти програму, Саро-ханим?

Звичайно, я не могла відхилити це прохання. Тому поки що адью, Нермін...

Сара

VII

Сара — Аднану-паші

Зрадливий мій татусю-пашусю,

Ти скаржишся, що я тобі не пишу. Сказати, що не маю часу, було б неправдою, адже в цьому тихому селі на березі Мармурового моря в мене немає іншого діла та іншої втіхи, аніж лежати в затінку оливкового дерева й читати книжку, або сумувати за тими, хто мені любий. Авжеж, я б знайшла час написати тобі листа. Але ніде правди діти, скільки я себе не силую — ніяк не можу примусити. Дуже вже я на тебе ображена, тату... Ти послухав бозна-кого, забрав до себе маму, а донечку свою залишив тут. Сердешна Сара тепер мов те лелеченя, що його лелека викинув з гнізда.

А сказати тобі ще щось, татусю? Я ображаюсь не тільки на тебе, а й на маму теж. В тому, що я залишилась тут, є також її провина. Я й так почувалася безбатченком, бо тебе ніколи немає. А вона,