Читати книгу - "Червона Офелія"

— Ого… — Марко зачудовано поворушив бровами. — Тобто, на гостину? Ти камікадзе, Костю!

Чорницький вдоволено потер руки.

— Ні, я, звісно, не проти. Тільки йти в гості до дами якось не комільфо отак, — скривив обличчя Марко. — Мій костюм буде готовий лише до неділі, а у цьому френчі без погонів… може, хоч квіти врятують ситуацію?

— Я теж поки муштру в Одесі проходив, геть обносився, — зітхнув і собі Кость. Будемо обоє-рябоє….

Уперше за довгий час Марко відчував якийсь особливий трепет і хвилювання. Чорницький казав:

— Вона незрівнянна.

— Не повірю, допоки сам не побачу! — відповів Чорницькому.

Але справа була навіть не в тому, наскільки привабливою виявиться актриса Кам’янецького театру, Олеся Біличенко. Марко вже не пам’ятав, коли востаннє бував у такому товаристві. Мила веселушка Марунька — вона як сестра. Ну, не зовсім як сестра. Точніше, зовсім не сестра, особливо коли сьогодні вранці раптом до нестями закортіло її поцілувати. Але Маруня — то Маруня. Він зростав разом із нею, все дитинство поряд.

Інше діло — витончена панянка, актриса!

У руці тримав кошичок із маками — наймоднішими квітами цього сезону. І як на Марка — достатньо богемними. Та ще коробку найкращої львівської чоколяди — як її доправляли до Кам’янця? Мабуть, повітряними кулями. Чорницький же ніс у руках кілька книг, котрі брав у Олесі почитати. На правах її давнього знайомого і компаньйона не витрачався ні на квіти, ні на шоколад.

Біличенко мешкала у так званих «вірменських кварталах» Старого міста, якраз за будівлею духовної консисторії. Власне, тим жовтим двоповерховим невеличким будинком і розпочиналася вулиця Шпитальна, що тягнулася метрів на вісімдесят аж до будинку турецького паші, як його все ще називали містяни.

Тут, за словами Чорницького, Олесю Дмитрівну розквартирували, обіцявши всі вигоди та зручності: чисте повітря — для підтримання гарного самопочуття, прекрасний вид на Кам’янецький каньйон — для натхнення; гарних сусідів — для товариства. Будинок і справді можна було назвати богемним — його кілька квартир заселили всілякою вишуканою публікою, якби не дивне сусідство: з одного боку — гамірна площа Вірменський ринок, а зовсім поряд — вірменський шпиталь, який, правда, нова влада планувала закрити, а будівлю передати під помешкання офіцерським родинам. Однак через те, що життя у Кам’янці було наче на пороховій бочці, ніхто не був упевненим до кінця, що шпиталь той більше не знадобиться за призначенням.

Марко й Кость піднялися скрипучими дубовими сходами на другий поверх.

Пахло старим деревом, парфумами та чимось їстівним. Опинившись перед добротними дверима, Чорницький із загадковою посмішкою, ніби передаючи умовний сигнал, вигадливо постукав.

Двері ледь чутно скрипнули, прочинилися. Спочатку на відстань вузької щілини, потім ширше, і за мить вечірнє проміння вихопило струнку фігуру молодої білявої жінки.

Так. Вона була прекрасна. Сказати щось інше ні в кого не повернувся б язик. Така свіжа, тендітна, жіночна… Така… якою тільки може видатися жінка чоловікові, котрому війна замінила жіноче товариство.

— О, Костю… Це ви? — милозвучний голос пролунав тихо і хвилююче. — А хто то із вами?

— Це мій друг, Олесю Дмитрівно… Якщо дозволите. Мій товариш, Марко Швед, — відрекомендував Чорницький. — Ми з Марком навчалися разом. Він — кам'янчанин.

Погляд блакитних очей ковзнув по Марку якось насторожено, чи то йому так здалося, та вже за мить блакитні очі усміхнулися приязно і навіть кокетливо.

— Проходьте, панове! То у нас сьогодні справжнє товариство! Якщо, звичайно, — продовжила напівжартома, — вас, пане Чорницький, можна вважати гарним товариством!

Кость скривився.

— Невже Кость такий некомпанійський? — поцікавився Марко.

— Зараз самі все побачите.

Вона прослідувала попереду до кімнати, і у розливах вечірнього сонячного сяйва Марко мав змогу оцінити її жіночну поставу.

На ній була сукенка блакитного кольору, дивного крою, попід груди підперезана клиновидним поясом, розшитим бісером у тон. Наче й не жінка, а богиня якогось античного пантеону.

Мала золотаво-молочне волосся, за останньою модою викладене застиглою хвилею навколо обличчя. Звабливий кирпатий носик, спокусливі вуста.

— Це вам, — спромігся проказати Марко. — Я зачарований, бо все, що розповідав мені про вас Кость, виявилося правдою. Навіть більше, ніж правдою.

Олеся Дмитрівна усміхнулася, ощасливлюючи своєю посмішкою двох трохи розгублених юнаків. Прийняла квіти й шоколад, недбало залишила на вузькому різьбленому табуреті.

— Дякую, — проказала, усміхаючись кутиками вуст. — Мені приємно це чути. Прошу, панове, проходьте до вітальні! Може, вам запропонувати кави?

Марко ступив услід за Костем у простору кімнату. Таку ж вишукану, як і її господиня.

Книги, книги… Вздовж стін — шафи з книгами. Різними. Марко навіть не встиг туди оком кинути, бо віддати перевагу книгам у шафах, відволікши увагу від красуні Олесі Біличенко, було б верхом безумства.

А от Чорницький… Поклав принесені книги на їхні місця, на ті самі незрушені місця, де вони й лежали до того. Пройшовся пальцями по корінцях нових, котрусь із них розгорнув, потім іншу… Всівся на канапі і поринув у читання, наче у цій оселі ніщо не могло конкурувати за його увагу, навіть незрівнянна господиня.

— Ну от, а що я казала! — Олеся Дмитрівна показала поглядом у бік Чорницького.

Увійшла, несучи кавник та Марків шоколад, дістала порцелянові чашки, граційно всілася напроти.

— Це перевірка? — запитав Марко, не зводячи погляду з дівчини.

Вона обережно налила кави у його філіжанку.

— Яка перевірка? — проказала з тією ж загадковою посмішкою.

— Перевірка для чоловіків, — продовжував він. — Усі ці шафи з книгами… Не розумію, як можна помітити їх, коли поруч знаходитеся ви.

— Оригінально… — усміхнулася Біличенко, кидаючи погляд на зануреного у читання Костя Чорницького. — Але щось у тому є. Ніколи не розглядала книги у такому сенсі, але тепер скористаюся вашою підказкою.

— Зовіть мене Марком.

— Я запам’ятала ваше ім’я, Марку, — відповіла вона. — Отже… Ви радите перевіряти уважність чоловіків до мене завдяки цій бібліотеці… Якщо кидаються до шаф із книгами… чуєте, Костю, то гріш їм ціна?

Кость навіть вухом не повів.

— Ну, не так категорично, — похитав головою Марко. — Але щось у тому є… Ви привезли свою бібліотеку з Харкова? Кость мені казав, що ви раніше мешкали у Харкові…

— Ні, — Олеся Дмитрівна піднялася, підійшла до вікна. — Це не моя бібліотека, не моя квартира, тут майже нічого немає мого, окрім одягу, капелюшків та деяких особистих речей. Мене тут поселили.

— А господарі? Що з ними?

— Їх розстріляли більшовики. За рік до того, як Кам’янець захопили війська Директорії. Я тоді ще у Харкові працювала.

— О… Вибачте, якщо я