Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Каріна

- Де ти її знайшла? Звідки про неї знаєш? – Вадим хапає мене за плечі та трясе.

- Не має значення, - відвертаюся.

Бридко від самої себе, після того, що творю.

- Ти мені все розкажеш! Де Торі? Скажи мені, де вона? – його трясе, очі шалені.

Мені має бути страшно, він у дикому стані. Але я спокійна. Щось надломилося, або навпаки, я стала сильнішою заради малюка. Але емоції зараз надійно замкнені під замком.

- Ти отримаєш інформацію не раніше, ніж я отримаю свої гарантії, - скидаю його руки та йду.

Вадим мене не наздоганяє. І на тому спасибі.

Думаю, цей раунд я виграла. Але якою ціною.

Вікторія його страшенно боїться. А я штовхаю її в руки до людини, яка позбавила її дочки. Що й казати, я сама не готова віддати їй Марусю.

Хоч я чудово знаю, що Торі не янгол. Вона свого часу обманом одружила на собі хлопця, завагітніла від нього і хотіла його знищити. Ще вона тримала дівчину у підвалі, де нещасна виношувала дитину. І це далеко не повний список її злочинів.

Це все вона мені розповіла перед пожежею, решту деталей я дізналася після нашої з нею втечі. У будинку Микити я її відразу не впізнала, занадто вона змінилася, постаріла.

Втім, і тоді у неї були шрами та маленька дитина на руках. Але в нашу першу зустріч я поняття не мала, що Торі народила саме від Вадима.

У них не було кохання, не було стосунків, тільки жахлива історія, яка все ж таки дала життя світлій дівчинці.

Я не маю права судити Вікторію, сама грішниця. І навіть у чомусь розумію Вадима… Тільки це все не має значення, зараз я маю врятувати свою дитину за любу ціну.

Іду в кімнату до Марусеньки. Вікторія їй не мати, ніколи нею не була. Вона використовувала дитину.

- Дивись, що мені тато подарував, - крихітка показує мені красиву і шалено дорогу ляльку.

Вадим любить свою дочку. У цьому я не маю сумніву. І я її люблю… Це те, що нас пов'язує, і ніколи не дасть мені піти від нього.

А чому він все ще тримає мене поряд? Ненавидить, мучить, але не відпускає… Точної відповіді я не маю, є тільки неясні здогади.

- Неймовірно гарна! Як ти її назвеш? – питаю, сідаючи поруч із дочкою.

– Вікторія! Перемога! – гордо заявляє маленька.

Щось боляче ріже всередині.

Торі… вона прийшла до нашого села, ховаючись від Вадима. Так ми й познайомились.

А я тоді вийшла з коми і відновлювалася після важких поранень.

Вітчим грав дбайливого татуся. А сам готував для мене моторошну долю. Так само як і для Вікторії, яку він недооцінив, прийнявши за одну з бідних жінок, чиї долі він ламав роками.

І за всі ці «заслуги» його в області вважали чи не святою людиною.

Геннадій Степанович був головою сільради. Його всі поважали та боялися. У його руках була влада, про яку багато хто й не здогадувався. До нас у село дуже часто приїжджали серйозні люди, саме до мого вітчима, він їм допомагав, і за це отримував зв'язки, гроші, нереальні можливості.

Я ж люто ненавиділа і так… теж дико боялася…

Одного разу я від нього вирвалася. Втекла в інше місто, якнайдалі від ненависного села.

Але якимось чином знову опинилася в проклятому місці, у владі вітчима, ще порізана, ледь жива. Досі не розумію, хто завдав мені ударів ножем і кинув у річку в нашому селі.

Адже останнє, що я пам'ятаю, я знаходилася за сотні кілометрів від злощасного місця.

Але тоді ослаблена, я знову опинилася в будинку цієї страшної людини. Він оплатив моє лікування, і знову на всю округу отримав славу благодійника.

Ще не зустрічала людину, яка б так майстерно вміла пускати пилюку в очі.

Що ж більше Геннадій нікому не завдасть шкоди. Я спалила його разом зі спільниками.

Тоді я просто не бачила іншого виходу.