Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Вирішую, що було б непогано прогулятися, трішки думки розвіяти, останнім часом їх дуже багато, і все погані. Повертаю у провулок, який приведе до центральної вулиці. Йду поміж триповерхові багатоквартирні будинки та замкнені під'їзди. Під одним з них помічаю чоловіка. Він спить без куртки, на голій землі вкритій легким приморозком. Роблю ще крок й розумію — Лебідь. 

Перше, що відчуваю — задоволення. Так йому і треба. Все життя мучив мене та маму, а тепер помре на холодній землі, бо оковитої перебрав. Він винен у всіх моїх бідах. Винен у смертях та побоях. У тому, що пережила через його друга. У моїх страхах та панічних атаках. А потім…жаль пересилює. Я не можу залишити його ось так. Не можу. Помре. Хіба я така ж, як він? Хіба можу приректи когось на подібне? Якщо залишу, то доведу собі ж — не рідні, але схожі більше, ніж хотілося б. 

Роблю кілька кроків, присідаю поруч з ним. Тіло холодне, місцями посиніло, але він солодко сопить. П'яний, аромат спиртного б'є в ніс. Діставши телефон набираю номер швидкої допомоги. Не одразу, але все ж відповідають. Пояснюю лікарям на лінії ситуацію, кажу, що то мій батько.Спершу ніхто не хоче їхати, але прошу кілька разів, пояснюючи, що нікому його підняти навіть. Кажуть, очікувати.

Приблизно до шостої ранку чекаю. Ще ніколи швидка не була настільки повільною. Нарешті прибувають. Вантажать в карету допомоги й просять їхати з ними. В Золотому лікарню давно закрили, тож їдемо знову у ту, де нещодавно лежала я сама. Нас зустрічає лікар, котрий лікував мене. Судячи з його погляду, пам'ятає, тож батька влаштовують швидко, везуть одразу кудись, а мене просять надати дані. Минає ще години з дві. Лікар приходить до мене, відводить до вікна у широкому холі й промовляє:

—  На лікування потрібно наразі п'ять тисяч гривень. — усміхається. — Ви готівкою чи картою?

Від розгубленості трохи ошелешена. Я не брала грошей з собою. Вони є, адже Данте справно платить зарплату, та я не звикла носити великі суми. Та і, відверто кажучи, я шкодую грошей на Лебедя. Нічого хорошого не дав мені. Ніколи й носочків не купив. А зараз я маю заплатити за його лікування? 

—  Хіба у нас не безкоштовна медицина? —  повільно запитую. 

Лікар криво всміхається, в погляді жадібність.

—  Любонька, наша медицина безкоштовна лише на паперах, невже ти не знаєш? 

Зіщуливши очі поглядаю на нього. Чоловік очікує поки роздумую. Бачить вагання.  Теоретично я можу повернутися додому, взяти гроші й привезти. Та практично… не хочу. Кілька секунд вагаюся. Відчуття провини вправно просочується у мозок й шепоче: “А що скажуть люди?”. 

—  Я привезу пізніше. Нічого не брала з собою, —  пояснюю.

Лікар вдоволено посміхається.

—  Чудово. Поки ваш батько лежатиме під крапельницею. 

На цьому розвертається і йде. Спершу нерухомо стою спостерігаючи за лікарем, а потім швидко йду геть. Мені потрібно на роботу, а ще відпроситися, щоб мати змогу привезти гроші. 

Автобусна зупинка порожня. Ніхто в таку рань не їздить між малими відстанями. Деякий час мнуся на місці обіймаючи себе руками, аби не задубіти остаточно, й врешті, вирішую йти пішки. Так явно буде швидше. Погода взагалі не спонукає до прогулянок та вибору все одно немає. Ще близько півтори години витрачаю, щоб дійти до Золотого. Глянувши на годинник, вирішую швидко забігти додому й переодягнутися та поснідати гарячим. Дідусь зустрічає сонним й миттю заварює чай, паралельно кладе речі на батарею, щоб вони були теплими, як у дитинстві, поки снідаю. Рівно пів години витрачаю та повертаюся на роботу. Під крамницею очікувала чого завгодно, але точно не повторення ситуації, коли Данте тільки взявся керувати нею. Чоловіки у робах виносять книги з комори, закутавши ящики у поліетилен. Яна цим всі керує стоячи у дверях й пояснюючи куди вантажити. 

—  Що відбувається? —  запитую. Голос сів. Безсонна ніч з прогулянкою дається взнаки.

Помічниця Марка швидко оглядає мене з ніг до голови. Спершу, здається, не відповість. Але, мабуть, вона жаліє мене, каже:

—  Книги переїжджають в офіс пана Данте. У нього плани.