Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Я спостерігаю за тим, як Дамір розглядає номер, ніби йому справді цікаво, де я живу. Опускається в крісло біля вікна, дивиться на мене. Я ж не можу з місця зрушити. Не думала, що сьогодні зустрінемося, зовсім не була готова до цього. Його присутність впливає на мене бентежно.

Гублюся, не знаючи, чого тепер чекати. Але не можна знову відступати перед чоловіком, я маю дати йому відсіч. Я не дозволю просто так заявлятися до мене, коли йому заманеться. Роблю кілька кроків до нього, набираюсь рішучості:

— Навіщо ти тут у такий час? Якщо хотів про щось поговорити, то міг просто зателефонувати. Думаю, у тебе є мій новий номер.

— Ми все ще одружені, ти не рада бачити свого чоловіка після такої тривалої розлуки? — з глузуванням цікавиться він, при цьому поглядом проходить вгору-вниз по моїй фігурі. І цей погляд такий, що хочеться накинути на себе довгий плащ, який приховуватиме кожну частинку мого тіла.

— Ще скажи, що ти скучив за мною, — хмикаю я, підходжу до столика й наливаю в склянку води. Роблю кілька ковтків під таким самим пильним поглядом Алієва. Як добре, що вагітність ще непомітна, інакше розмова повернула б зовсім в інший бік. — То що тобі треба? — підштовхую його, щоб швидше із цим покінчити.

— Приїхав забрати тебе додому.

— Додому? Що саме ти називаєш домом?

— Не перекручуй мої слова, Еліно. Скільки ти в готелі ще жити збираєшся? Чекаєш, коли містом розповзуться чутки про те, що ми на межі розлучення?

— А хіба це чутки? Як на мене — це правда.

Дамір різко підіймається зі свого місця, за секунду виявляється навпроти мене. Відчуваю його подих на своєму обличчі. У ніздрі проникає аромат його парфуму, невчасно пробуджує спогади минулого. Він дивиться на мене з гнівом та роздратуванням.

— Ти дійсно хочеш розлучення? Знайшла когось? До нього втекла?

Яке взагалі право він має ставити мені такі запитання? Він сам сьогодні приїхав із моєю сестрою! Досягнув бажаного, але репутація настільки важлива? Боїться, що люди засудять інтрижку із сестрою дружини?

Усередині закипає гнів. Але я спрямовую свою агресію в інше річище. Краще притримаю цей аргумент насамкінець. Якщо Дамір надто напиратиме.

— А якщо так, то що? Що ти мені зробиш, Даміре? Знову зачиниш у будинку? Я і так майже цілодобово перебуваю під наглядом твоєї охорони, тобі кожен міг крок відомий. Що тобі ще від мене потрібно? Між нами немає нічого, єдине, на чому тримався наш шлюб — мій батько. Батька не стало, і тепер цей шлюб нам не потрібен. Я хочу розлучення, Даміре, — не вірю, що сказала це вголос. Але я справді про це думала останнім часом. Потрібно розірвати з ним зв’язки. Чим швидше, тим краще.

— Не буде жодного розлучення. Збирай речі, я відвезу тебе додому, — мої слова злять його ще більше.

Я навіть не думаю рухатися з місця. Схрещую руки на грудях, не опускаю погляд, дивлюся на нього з викликом. Дамір терпляче чекає кілька хвилин, потім різко відсторонюється від мене, підходить до шафи, відчиняє дверцята й дістає з неї джинси та светр. Кидає їх на ліжко.

— Одягайся, якщо не хочеш готелем у такому вигляді пройтися, — відкриває мою валізу і збирає в неї мої речі.

Я вражена таким нахабством, але зробити нічого не можу. Фізично він сильніший, та й морально вміє натиснути так, що слухаєшся його беззаперечно. Але повертатися в його будинок, туди, де все нагадує про той короткий час, коли в нашому шлюбі все здавалося таким реальним, я зовсім не маю бажання. Намагаюся протестувати, але це нічого не дає. У результаті Дамір повторює сказану раніше фразу:

— Переодягнешся чи в халаті підеш? Зверни увагу, у лобі зараз багатолюдно.

Мені розплакатися від своєї безпорадності хочеться. Дамір знову вривається в моє життя, перебудовує все під себе. А я не можу йому протистояти. Тішить тільки те, що це ненадовго. Залишилося всього кілька днів до оголошення заповіту, а потім можна полетіти назад до Англії.

— Добре, дай мені кілька хвилин, — здаюся, беру свій одяг і зачиняюся у ванній кімнаті.

Дорога до будинку минає у мовчанні та нервовій напрузі. Я просто-таки відчуваю хвилі невдоволення, які випромінює мій чоловік. Коли ворота відчиняються й машина заїжджає у двір, я насилу можу впоратися зі своїми почуттями. Відчуття, наче ціла вічність минула відтоді, як я була тут востаннє. Цікаво, Марія Андріївна все ще працює в Даміра? Чи звільнив він тих охоронців, які проґавили мою втечу?

— Твоя кімната, як і раніше, та сама. Підіймайся, я принесу валізу.

Киваю і тягнуся до дверцят. Уникаю дивитися на Алієва. Тремчу всім тілом, не вірячи, що добровільно приїхала сюди. Але думка про розлучення жевріє всередині. Будь-що я повинна позбутися впливу Даміра на своє життя і сім’ї, від якої нічого не залишилося.

Варто мені увійти в будинок, як я починаю задихатися від почуттів і спогадів. Усе тут таке знайоме та рідне. Наче й не залишала це місце. Повільно проводжу пальцями по обідньому столу. Щодня накривала його для вечері з Даміром. Чекала його з роботи, хвилювалася, чи сподобається йому приготовлена ​​мною їжа.

У будинку надзвичайно тихо. Нікого з персоналу немає, адже час пізніший. Мені раптом хочеться побачити Марію Андріївну, хатню робітницю. Чудова жінка, яка вічно клопотала й говорила відразу про все. А зараз тиша порожнього будинку тисне на мене.