Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

5.

***
Не знаю скільки проходить часу, перш ніж я набуваю можливості хоча б поворухнутися. Про щось більше не може бути й мови.

Вислизнувши з-під ковдри, опускаю ноги на холодну підлогу і, сором'язливо вхопившись за опору, встаю з ліжка.

Ногу прострілює від болю, я закушую нижню губу, щоб не вимовити жодного звуку. Тому що Ярослав за мною з цікавістю та неприкритою жалістю спостерігає. Він ніколи не бачив мене настільки безпорадною та слабкою. Тож наважився на такий крок, так? Щоб допомогти нещасній каліці?

Вставши біля вікна, спираюсь стегнами об підвіконня і схрещую руки на грудях. Поки над моїми емоціями переважає шок, я не можу зв'язати жодного слова в речення. Що означає забирати? Куди? Чому? І…

- Навіщо? – лише питаю Ярослава.

- Що означає навіщо? Тобі потрібна реабілітація.

- Не зрозумію, з чого ти взяв, що я взагалі погоджусь з тобою поїхати? - Вимовляю якомога суворіше.

Гордо скинувши підборіддя, намагаюся привести збентежений пульс у норму. Але у мене нічого не виходить. Не поряд із цим чоловіком!

- Ти маєш інші варіанти? - примружується Жаров. - Плани?

- Так, звичайно.

У кімнаті знову запановує тиша. Вісімнадцятирічна я пищала б від щастя після подібних пропозицій. Але мої рожеві окуляри давно і з тріском розлетілися на уламки і тепер я тверезо дивлюся на світ.

Ми свердлимо один одного поглядами і поки що Ярослав перемагає. Мені то спекотно, то холодно. То хочеться розчинитися і зникнути. Жорсткий допитливий погляд змушує мене почуватися в більш уразливому становищі. Проте так було. І так буде. Тому що Жаров завжди був упевнений у собі. Дорослий, розумний, гарний. Навколо нього натовпами вились дівчата. За той час, що ми не бачилися, чого лукавити – Яр став ще красивішим і мужнішим. Хоча, здавалося б, значно більше, так? Виявляється, немає меж досконалості. Пекучі карі очі, великий прямий ніс, широка щелепа і в міру повні губи, яких я завжди мріяла торкнутися. Торкнулася. Про що тепер дуже шкодую.

- Ну ж бо, називай, Сонь, — поспішає Ярослав.

- Послухай, це не твоя справа. Чим, коли і де я збираюся займатися далі!

- Хочеш, я опишу тобі перспективи на майбутнє?

- Давай. Спробуй.

Опускаю погляд і дивлюсь собі під ноги. Так краще. Так я хоч би не відволікаюся на дурниці.

- Ти займатимешся сільським господарством, ледве заживе нога. Без реабілітації та належного відновлення заживе вона фігово. Ти кульгатимеш до кінця життя.

Зробивши глибокий вдих, стискаю пальці в кулаки. Суворо він. І абсолютно безжально. Щоки горять, ніби мене щосили відхлестали.

- Матері на тебе начхати. Вітчиму тим більше. Нормальної роботи у селищі ти теж не знайдеш. Навчання на заочці закинеш. Рано чи пізно зламаєшся. Вийдеш заміж за місцевого п'яницю і весь час жалкуватимеш про те, що не скористалася моєю пропозицією.

- Припини! - зло шиплю у відповідь і затикаю вуха долонями. - Це жорстоко!

- Жорстоко? Зовсім ні. Ти ж хотіла почути перспективи? Слухай, Прянику.

Пряник. Боже. Те саме безглузде прізвисько, яким він звав мене в дитинстві!

- Такого не буде! Не буде… — шепочу ледь чутно.

- Буде, Сонь, якщо не погодишся поїхати. Я встиг пробити контакти хорошого реабілітаційного центру, що знаходиться поруч із моїм будинком. Зідзвонився з лікарем, коротко описав суть. Він готовий прийняти нас у понеділок.

Ярослав чітко знав, на що натиснути. Це найгірший сценарій із можливих! Але він, на жаль, реальний.

- П'ять відсотків із ста, Яр!

- Ти потрапиш у ці п'ять, — впевнено заявляє Жаров. - Ось побачиш.

- А якщо ні?

Я скидаю на нього свій погляд, але зображення чомусь пливе. Напевно, через те, що в очах збираються сльози. Повірити? Йому?

- Давай тільки без «якщо», Сонь, — невдоволено хитає головою Ярослав. – Владос би точно наполіг на реабілітації, чим раніше, тим краще.

- Але його немає.

- Він повернеться, - відрізає Жаров. - Ось побачиш.

Яр прямує на вихід із кімнати. Я дивлюся йому вслід і не розумію своїх почуттів. Це якось дуже неправильно! Те, що Жаров намагається витягти мене... Те, що намагається хоч щось зробити, поки решті на мене наплювати...

Я не мушу погоджуватися. Не повинна!

Але хочу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно