Читати книгу - "Батько подруги. Скандальний звʼязок, Джулія Ромуш"

Коли я схожу з чортової яхти, то навіть не вірю своєму щастю. Вибралася жива та практично неушкоджена. Михайла таки вдалося дістати, і він зробив так, щоб мені відкрили каюту.

Швидко переодягнувшись, я вилетіла звідти, як корка з пляшки. Відкриваю сумку, дістаю телефон. Натискаю на кнопку. Раз і ще раз. Якого біса? Екран чорний і не подає ознак життя.

Настрій відразу різко летить униз. Він що, розрядився? Ні, ну ні...

Я готова завити від прикрощів. П'ята ранку. Я знаходжусь у чорта на рогах. До будинку пішки човгати щонайменше години дві. Таксі не викликати, бо сів телефон. На маршрутку теж чорта з два сядеш, тому що готівки у мене немає. Усі картки прив'язані до телефону. Чорт! Ну, і що робити?

Озираюся на всі боки. Раптом Катька зараз також вийде? Тоді я змогла б у неї взяти гроші на проїзд. Але одногрупниці ніде не видно. На горизонті з'являється вже знайома постать.

Закушую нижню губу і відвертаюсь. Навряд чи Михайло буде радий тому, що мені знову потрібна його допомога.

Та й звертатися до нього знову не дуже хочеться. Щоразу він грубить у відповідь і дає зрозуміти всім виглядом, що я його страшенно нервую.

Але я все ж таки продовжую розраховувати на його порядність. Я відійшла всього кілька кроків від дерев'яного містка, який тягнеться від яхти на сушу. Так що Ведмедю все одно доведеться пройти повз мене. Він не зможе просто так пройти й нічого не сказати? Зараз запитає чому я тут стою і я з благанням в очах повідомлю йому про те, що мені нема на чому дістатися додому.

"Ну ти оптимістка, звісно" - внутрішній голос навіть не приховує сарказму. А я впевнено переступаю з ноги на ногу і чекаю, коли до мене підійдуть.

Ось тільки я знову прорахувалася. Михайло нахабно проходить повз мене, навіть знаку не подає, що ми знайомі. Впевненим кроком йде у бік невеликої стоянки. І дістає з кишені штанів дармовис.

Ось гад! Навіть не пригальмував, просто пройшов повз і ввімкнув повний ігнор. Ніби не він лапав мене ще пів години тому!

Михайло натискає на дармовис, підходить до шикарної чорної іномарки, і я розумію, що ще хвилина-друга і мені справді доведеться йти додому пішки.

Звичайно, внутрішній голос кричить про те, що ми горді та незалежні. Але варто уявити, що батько всю ніч намагався додзвонитися мені, а телефон ще незрозуміло о котрій відімкнувся, я одразу зриваюся з місця і несуся до машини. Знаючи батька, він може всипати так, що мало не здасться. І навіть не погляне на той факт, що я вже повнолітня.

Я починаю активніше перебирати ногами. Зустрічаюсь поглядом з Михайлом ще до того, як встигаю дійти до його машини. Якоїсь миті мені починає здаватися, що він зараз просто вичавить газ і від гріха якомога далі від мене втече. Тому що у його очах я спочатку бачу нерозуміння, потім до нього починає доходити те, що я йду саме до нього. І поки він не встигає дійти до логічного висновку, що потрібно валити, я вже стукаю в його віконце.

Декілька секунд Михайло обмірковує, чи варто йому опускати вікно, а я вже готова вчепитися в ручку дверей. Тому що з хвилини на хвилину почнуть виходити на сушу покручі, і тоді мене точно покатають, але мені це явно не сподобається.

- Що ще? - Гаркає, коли все-таки опускає скло.

- Мій телефон розрядився, і я не можу викликати таксі, - розтягую губи в наймилішій посмішці, на яку тільки здатна. Плескаю віями, але у відповідь отримую погляд, від якого всередині все холодніє.

- Я схожий на таксиста? - Схиляє голову на бік і мружить очі. Я ж стискаю пальці в кулаки й впиваюся нігтями в шкіру долонь, щоб хоч трохи себе протверезити. Грубити не можна у відповідь. Інакше він мені не допоможе. Давай, Соня, будь гарною дівчинкою.

- Ні, ти схожий на чоловіка, який не кине в біді дівчину.

- У тебе кепський сканер, - випльовує у відповідь і підіймає скло.

Я ж стою в повному шоку. Я не очікувала, що він може так... ось так просто мене послати та поїхати.

Машина зривається з місця. Я роблю крок назад. Обхоплюю себе за плечі руками.

- Козел! - Кричу вслід машині. Було б чим кинути, я обов'язково це зробила.

І тут раптом машина різко зупиняється. Михайло дає по гальмах, а я нетямуще витріщаюся на його тачку. То він так на козла відреагував?

Машина продовжує стояти на одному місці. Михайло не виходить із тачки й не здає назад. Я гордо задираю голову вгору і починаю йти вперед. Мені все одно потрібно звідси йти. Особливо не поспішаю, але з кожною секундою мені стає все страшніше. Пальці рук тремтять, усередині все холодніє. Він не просто так зупинився? Може, у нього колесо пробилося? Якщо так, то йому так і потрібно!

Коли я таки порівнююсь з його машиною, то не витримую і повертаю голову. Михайло опускає скло, сканує мене гнівним поглядом кілька секунд.

- У машину сідай, - вимовляє командним голосом. В мені різко прокидається бажання його відправити якомога далі. Показати, що я горда. Але натомість я закушую щоку зсередини, кілька секунд дивлюся на Ведмедя, а потім обходжу його машину і сідаю на пасажирське сидіння.