Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

Поки Лізка читає і розбирає реферат Люби, Олександр Михайлович завершує перевірку робіт. Кладе їх на край столу, обпирається спиною на спинку крісла й спрямовує свій уважний погляд на Лізу. А потім сипле питаннями, не даючи часу на роздуми. Він називає нас у хаотичному порядку, очікуючи відповіді рівно дві секунди. Оце розминка! Лізка червона, народ розгублений. Однак мушу визнати, що це було цікаво і динамічно. Ми не куняли над конспектами, а думали у пришвидшеному режимі.

Пара закінчується, але я не відмовилась би від ще однієї. З ним цікаво.

— Олександро, затримайтесь, — лунає, коли я збираюся піти. Лякаюся. Невже я озвучила свої думки вголос?

— Я? — перепитую, розгублено зиркнувши на Лізку. Аліна втекла одразу по дзвінку, бо їй Юра подзвонив.

— У групі є ще одна Олександра? — на його обличчі грає легка усмішка. Чи то вже мені ввижається? Нервово стиснувши ремінець сумки, повільно підходжу до його столу.

Він бере верхній аркуш й кладе переді мною. Чекає, поки я перечитаю свої відповіді. Інтуїції довіряти не можна… Проблемне питання не дало отримати вищий бал.

— Хотіла написати інакше, але… — зітхаю. Соромно.

— Питання були нескладні.

— Згодна, — киваю. Перед Михайлом Костянтиновичем мені не було б так соромно. Мабуть…

—  Потрібна допомога з темою? — запитує спокійно.

— Ну… — кусаю себе за язика. — Так, — кидаю на нього несміливий погляд. Всередині виникає дивне тремтіння, коли дивлюсь на нього. Воно незвичне, але приємне.

— Приходь після занять у кабінет Михайла Костянтиновича, розберемо проблему.

— Гаразд, — активно киваю, відчуваючи себе брехухою. Хоча, мушу визнати, задоволеною брехухою. Загалом я звикла аналізувати свої дії, а сьогодні не хочу. Якась невідома сила не дає мені відмовитись від ще одного заняття з ним.