Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Минуло вже близько години, але повторити такий значний успіх, як тоді, коли я стояла і дивилася на своє відображення, мені більше жодного разу не вдалося. Зате кілька разів виходило ненадовго зупиняти рух рук і один раз подивитися в інший бік. І я поступово вивела закономірність. Чим сильнішими та сконцентрованішими стають мої емоції, чим сильніше вони спрямовані на якусь певну дію чи бажання, тим легше прорватися через програми цього лялькового тіла, що дісталося мені. Наче саме почуття дають цим зусиллям достатній заряд.

Це все, звісно, дає надію, що згодом я зможу якщо не повністю перехопити контроль, то хоча б частково, щоб дати зрозуміти своїм «господарям», що я розумна істота, а не бездушна іграшка. Але тут виникає два питання. Чи є в мене цей час, і чи матиме для хвостатих хоч якесь значення моя розумність? Я ж не знаю, як вони ставляться до землян. Хоча… здається продавець-ящірка щось говорив про якусь імператрицю.

Потрібно поритися в пам'яті.

А, ось, згадала… Він сказав, що ця лялечка – я, тобто – така ж єдина у своєму роді, як їхня імператриця. Що малося на увазі? Що імператриця у них землянка? Звучить надто фантастично, але чого тільки у Всесвіті не буває. Я ж ось тут, у тілі… біосинтезоїда якогось, як дві краплі води, схожого на мене саму в перуці. Якщо ці монстри знають про Землю, здатні красти наші бази даних, то й самих землян можуть викрадати.

Даремно я, виявляється, не вірила всім цим байкам про НЛО та інопланетян.

Якщо імператриця в них дійсно землянка, то можна спробувати звернутися до неї по допомогу. Але чи дозволять мені?

Від роздумів мене відривають шиплячі голоси з кімнати керування. Розібрати, що саме кажуть мої «господарі», мені за шкворчанням і бульканням на варильній поверхні так і не вдається. Цих хвостатих гучними та галасливими ніяк не назвеш. Але незабаром я помічаю, що підлога під ногами починає дрібно вібрувати, а потім взагалі вловлюю легке відчуття зміни тиску.

Чорт, здається, ми злітаємо. І якщо я правильно зрозуміла, ці двоє вирушають у якийсь далекий політ, цілу секретну експедицію, як заявив старший змій, а я потрібна для того, щоб задовольняти їхні потреби під час цього польоту. Чорт. До кого я там збиралася звернутися по допомогу? Тепер вся надія тільки на те, що ці двоє не стануть мене ґвалтувати, коли зрозуміють, що я жива і розумна. Вони ж зрозуміють?

За всіма цими роздумами тіло спритно та вміло продовжує готувати обід, робить заготовлення для вечері. Закінчивши, прибирає за собою і вирушає, судячи з усього, до кімнати відпочинку, як і велів змій молодший. Але для цього доводиться пройти через кімнату керування, в якій влаштувалися хвостаті.

Вони сидять у тих самих кріслах, на які я звернула увагу. І тепер зрозуміло, що форма сидінь у них повністю виправдана, оскільки розрахована на зміїні хвости. На здійнятих руках у нагів світяться ті самі металеві рукавиці, а перед обличчями палахкотять якісь розгорнуті, незрозумілі мені, багатовимірні проєкції.

Моя поява не залишається непоміченою. Але якщо Шоа-дар дивиться з очевидною цікавістю, ще й повітря язиком пробує, перш ніж повернутися до свого заняття, то його старший брат майже не зважає на мене, окинувши байдужим холодним поглядом. Наче я порожнє місце, або робот-пилосос. Але я цьому лише рада. Нехай довше займаються своїми справами та не звертають на мене уваги. Так у мене буде більше часу, щоб досягти контролю над своїм тілом і уникнути долі бути використаною за призначенням.

Не знаю, що я очікувала побачити у кімнаті відпочинку. Але точно не два величезні овальні камені й столик між ними. Однак, підійшовши ближче, я починаю підозрювати, що це щось на кшталт крісел мішків. Можливо, вони приймають потрібну форму, коли хтось сідає. Напевно, нагам незручні звичайні у моєму розумінні крісла. Он у них навіть крісла пілотів спроєктовані інакше.

Підійшовши до одного з цих каменів, моє тіло зупиняється і завмирає, витягнувшись у струнку. Я спочатку дещо дурію від таких дій, але потім до мене доходить, що Шоа-дар не давав конкретних вказівок, в якому саме положенні я маю їх чекати в кімнаті відпочинку. Тому програма й обрала найпростіший і очевидніший варіант.

Це скільки ж стирчати тут доведеться?

А з іншого боку… нехай. Тіло в мене зараз, швидше за все, дуже далеке від людського за своїми фізичними можливостями. І, напевно, не зазнає великого дискомфорту від тривалого нерухомого стояння.

Стояти справді доводиться досить довго. Кілька годин точно. Фізично це мене зовсім не напружує, підтверджуючи цим мої припущення щодо лялькової витривалості.

За цей час я встигаю ще трохи подлубатися зі спробами перехоплення контролю, вкотре довести себе майже до істерики та спустошено заспокоїтися. І, зрештою, прийти хоч до якогось плану дій.

Бо що ж виходить? Попри весь жах мого становища ситуація таки не зовсім безнадійна.

У переселення душ я не дуже вірю. А ось у перенесення розуму та свідомості цілком. Вже навіть деякі наші земні технології дозволяють сподіватися, що це стане можливим у майбутньому. Що вже говорити про інопланетні цивілізації, судячи з усього, набагато розвиненіші?

Поки не уявляю, чому і як так сталося, але мій розум справді перенісся в мою штучну копію. Можливо, причиною того стала блискавка і те, що я говорила по телефону. Можливо, крім образів, ці інопланетяни використовували ще і якісь генетичні матеріали землян, зокрема мої.

З цим, хоч і моторошно, але більш-менш ясно. Потрібно набратися терпіння та планомірно добиватися свого.

Друге та не менш важливе питання. Що сталося з моїм справжнім тілом? Варіантів два. Я або жива, або ні. Якщо жива, тоді має бути спосіб повернутися. Якщо ні… Не хочеться, звісно, про це думати, але треба враховувати усі варіанти. Так от, якщо моє справжнє тіло мертве, мені доведеться жити в цьому. І такий варіант, напевно, набагато кращий, ніж смерть. За умови, що я встигну перехопити контроль над цим тілом і не дозволю собою користуватися.