Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Пабло не обдурив. Не знаю, як, але йому вдалося настільки цікаво передати історію острова, що навіть мені, не особливій любительці історії, було шалено цікаво!

Пабло розповідав усе так жваво й емоційно, що деякі туристи навіть приєдналися до нас, відірвавшись від своїх гідів. Він спочатку уявляв себе голландцем, що пливе на кораблі, і, зі злісним сміхом, мріє завоювати нові землі. Потім патріотичного пуерторіканця, готового віддати своє життя за батьківщину, а потім зобразив і переможний крик, коли острів нарешті втомилися атакувати інші народи, зрозумівши марність спроб і залишивши жителів у спокої. Крик був кульмінацією оповіді, що змусив усіх надірвати животи від сміху.

- Тільки тепер ти можеш заявити, що справді відвідала Сан-Хуан! Знаючи хоча б невелику частину його історії! - підсумував він наприкінці, застрибуючи на товстий парапет, ззаду якого відкривався океан.

- Гей, а ти не звалишся? Мені ще потрібен буде гід на наступні вилазки! - я покосилася з хвилюванням на його ноги. Хоч стіна й широка, але все ж не хотілося б, щоб він туди звалився тільки через своє бажання похизуватися.

Пабло розвернувся до нас обличчям і хитро посміхнувся, а потім раптом розставив руки в боки і, зробивши крок назад, полетів униз. Я заверещала і рвонула прямо на широкий парапет, який з іншого боку був однією зі стін вежі. Навіть не помітила, що Елю це ні краплі не злякало. За секунду залізла на бетон, перехилилася через верх, і побачила Пабло, що лежав на натягнутій тканині батута й істерично сміявся наді мною. Що за ідіотські жарти?!

Серце гуркотіло у вухах, і мене аж затрясло від злості:

- Ти закінчений придурок, Пабло! - викрикнула я.

- Гей, та заспокойся ти! - побачивши моє зблідле обличчя, Еля взяла мене за руку і потягнула вниз зі стіни. - Він часто так робить!

- Що? - я з недовірою втупилася на неї. - Ти знала, що він може зістрибнути, і не попередила мене? Господи, ну це ж ненормально! Я ж не робот беземоційний! - скрикнула, з нерозумінням дивлячись на подругу. Це в них тут розваги такі? Доводити до непритомності туристів! Жесть, блін!

- Гаразд, вибач! - Еля знову взяла мене за руку, і винувато заглянула в очі. - Просто ти перша, хто так бурхливо відреагував.

- А решта що? Просто спокійно чекали, поки приїде швидка і відвезе тіло? - пожартувала я, досі не розуміючи, як у такій ситуації можна залишатися спокійним.

- Ні. Хтось просто дивився, куди він упав, інші іржали.

- Іржали?! - обурилася я. - Іржали, бачачи, що хлопець із височенної стіни летить униз?

- Ну так... - Еля розвела руками, не розуміючи мого обурення. - Я ж кажу, ти занадто бурхливо реагуєш.

Я в шоці хитнула головою і пішла за Елею до виходу. Ні, все ж таки я, напевно, чогось не розумію. Дивні вони, ці пуерториканці! Летить зі стіни хлопець - ну й нехай собі летить. Хто-небудь знайде і підніме. Як сміття прям, чесне слово.

Пабло ще довго мене підколював, описуючи вираз мого обличчя в момент, коли я перегнулася через стіну. Каже, він був перекошено-прекрасно-випучено-окасто-чарівний. Не знаю, чи хотів він цим мене підкорити або підколоти, але ні того, ні іншого не вийшло. Я лише в помсту смикнула його за хвостик, у який було зібрано його кучеряве волосся. Α він ще більше заіржав.

- Усміхнися мені, mi amor! Я вже встиг забути, який вигляд має твоя посмішка за цією насупленою міною! - я показала йому язика, а він у відповідь пограв бровами і промичав якийсь звук, який, як мені здається, мав бути сексуальним. Не витримавши, я все-таки посміхнулася, від чого той урочисто підніс руки догори.

- А приходьте ввечері в La Factoria. Сьогодні моя зміна, відірвемося! - запропонував Пабло, а ми й не подумали відмовитися. Чому б і ні?

Хоча ноги гуділи від довгої прогулянки, і хотілося залягти хоча б на годину в гарячу ванну, щоб розслабитися. Але, по-перше, ванни мені не бачити ще, як мінімум, місяць, а по-друге, я приїхала відриватися. Тому бар був саме тим, що потрібно в перший вечір канікул. Тато дзвонив сьогодні справді ледь не щопівгодини, і знати йому про похід до бару зовсім не потрібно. Не те, щоб я часто брехала батькам, але є така брехня - на порятунок називається. На порятунок їхніх нервів!

Діти виростають і по-любому ходять на різного роду тусовки, а коли батьки про це знають, то замість того, щоб спокійно спати, сидять і нігті гризуть, чекаючи, коли їхнє чадо опиниться в безпечному ліжку під ковдрою. А я люблю своїх батьків, тому для їхнього ж спокою краще сказати, що ми дико втомилися, що було, по суті, правдою, і побажати їм доброї ночі. Саме так я і вчинила. Α потім, вбравшись у сукню сріблястого кольору до середини стегна і з не дуже глибоким декольте, поділившись з подругою косметикою, і знайшовши в її шафі сукню чорного кольору серед купи шортів, ми залишили її скромний дім і вирушили до бару.

 З бабусею мені досі познайомитися не вдалося, але Еля сказала, що сьогодні в бабусі вечір гри в покер із подругами, і вона повернеться приблизно о тій самій годині, що й ми. У покер! Ну треба ж! А потім ще й виявилося, що на реальні гроші! Нехай ставки маленькі, але монети теж приймаються! Азартна бабуся, однак!

До бару ми вирішили поїхати на таксі, яке, знову ж таки, чекало на нас біля входу в La Perla, і до якого нам довелося йти пішки на височенних підборах. А дороги тут такі, як у нашій глибинці, правильніше буде сказати, що їх майже немає, а ті, що є, до такої міри розбиті, що підбори раз по раз застрявали в щілинах. Поки ми йшли, я думала тільки про одне, щоб знову біля входу не зустріти тих трьох виродків. Але вони були там. Як вишибали на вході до клубу, ніколи не полишаючи свого посту. Щоправда, цього разу хоча б футболки одягли!

Проходячи повз, ми почули їхній свист на нашу адресу. Я стиснулася, готова, якщо що, тікати, або хоча б зняти туфлі й запустити ними в них, але Еля, повернувшись до них обличчям, тицьнула їм фак і щось вигукнула іспанською. Вони відповіли. Потім знову вона. Господи, що ж вона творить? На таких відморозків нариватися не можна. Я смикнула її за руку, тягнучи за собою подалі до виходу, але, на мій подив, трійця примиренно підняла руки і знову заіржала.