Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

все вказувало на самогубство. Наковталася таблеток, але, звичайно, довести нічого не можна. Подейкували навіть, що це він її вбив. Але це просто чутки, нічого ніхто не довів. Справу зам’яли. Пітерові на той час було два роки, цілком нормальна дитина. Після смерті дружини Стіллман перестав ним займатися. Найняв няньку, й наступні пів року Пітером опікувалася тільки вона. Аж раптом Стіллман її звільняє. Не пам’ятаю, як її звати — ​здається, така собі міс Барбер — ​але вона дала свідчення в суді. За її словами, Стіллман просто повернувся якогось дня додому й заявив, що тепер вихованням Пітера займатиметься сам. Він надіслав у Колумбійський університет листа, в якому повідомив, що звільняється, аби повністю присвятити себе вихованню сина. Гроші, звісно, його не хвилювали, тож ніхто не міг нічого вдіяти. І після того мов крізь землю провалився. Він і далі жив у тій самій квартирі, але майже ніколи не виходив. Ніхто до ладу не знає, що ж сталося. Я думаю, що він, найімовірніше, повірив у ті безумні релігійні ідеї, про які писав. Він збожеволів, геть з’їхав із глузду. Інакше не скажеш. Він замкнув Пітера у кімнаті, забив вікна і тримав його там дев’ять років. Спробуйте це тільки собі уявити, пане Остер. Дев’ять років. Ціле його дитинство минуло у пітьмі, в ізоляції від світу, без людського контакту, як не брати до уваги лупцювань. Я живу з результатами цього експерименту й можу сказати, що він заподіяв дитині колосальну шкоду. Сьогодні ви бачили Пітера у найкращому стані. На те, щоб він сягнув такого рівня, знадобилося тринадцять років, і хай я буду проклята, якщо дозволю комусь знову його скривдити.

Місіс Стіллман спинилася перевести подих. Квінн відчув, що вона на межі істерики, й будь-яке необережне слово може штовхнути її за край. Але мусив заговорити, щоб не втратити контроль над розмовою.

— Як Пітера нарешті знайшли?

Жінка трошки розслабилася. Вона гучно видихнула й поглянула Квіннові у вічі.

— Сталася пожежа, — ​сказала вона.

— Випадкова чи підпал?

— Ніхто не знає.

— А ви що думаєте?

— Я думаю, Стіллман був у себе в кабінеті. Там він тримав записи про свій експеримент, і, я думаю, нарешті зрозумів, що проект провалився. Я не кажу, що він пожалкував про скоєне. Проте навіть якщо підійти до справи з його міркою, то гіпотеза зазнала поразки. Думаю, тієї ночі він остаточно розчарувався в собі й вирішив спалити папери. Але вогонь поширився, і вигоріла значна частина квартири. На щастя, Пітерова кімната була на протилежному кінці довгого коридору, і пожежники нагодилися саме вчасно.

— А тоді?

— На те, щоб із усім розібратися, пішло кілька місяців. Стіллманові папери згоріли, а отже, конкретних доказів не було. А з іншого боку, всі бачили, у якому Пітер стані, що він жив замкнений у кімнаті, що вікна забиті дошками. Урешті поліція розплутала справу. Стіллман постав перед судом.

— І що сталося у суді?

— Стіллмана визнали ненормальним і замкнули у психлікарні.

— А що Пітер?

— Його відправили в лікарню. Там він і жив, доки його не випустили два роки тому.

— Там ви і познайомилися?

— Так. У лікарні.

— Як?

— Я була його логопедом. Я працювала з Пітером щодня протягом п’яти років.

— Не хочу лізти не у свої справи, але як це привело до шлюбу?

— Все заплутано.

— Ви не проти мені розповісти?

— Та не проти, але ви, мабуть, не зрозумієте.

— Є лише один спосіб це з’ясувати.

— Як би це пояснити… Це був найпростіший спосіб видобути Пітера з лікарні і дати йому шанс зажити нормальнішим життям.

— А ви не могли стати його легальною опікункою?

— Бюрократична процедура складна. А крім того, Пітер уже повнолітній.

— Себто це з вашого боку величезна самопожертва?

— Та ні. Я вже була одружена раніше, з катастрофічними наслідками. Нового шлюбу вже не хотілося. А Пітер бодай надає моєму життю сенсу.

— Це правда, що Стіллмана звільнять?

— Завтра. Він прибуде на центральний вокзал увечері.

— І ви вважаєте, що він загрожує Пітерові. Це просто підозри — ​чи у вас є докази?

— І те, і те. Стіллмана збиралися випустити ще два роки тому. Але він написав Пітерові листа, який я передала в поліцію. У лікарні вирішили, що він ще не готовий вийти на свободу.

— І що було в листі?

— Маячня безумця. Він називав Пітера виплодком диявола і писав, що день спокути гряде.

— Лист у вас лишився?

— Ні, я віддала його поліції два роки тому.

— А копія?

— На жаль, ні. Думаєте, це важливо?

— Можливо.

— Я можу спробувати добути вам копію, якщо хочете.

— І після того, наскільки розумію, листів не було?

— Не було. І тепер вирішили, що Стіллман готовий вийти на свободу. Таке офіційне рішення, і я не можу їх спинити. А я думаю, що Стіллман просто зробив висновки. Він зрозумів, що після листів і погроз його тільки замкнуть надовше.

— Тому ви й боїтеся.

— Так.

— Але ви не знаєте, які в нього плани.

— Саме так.

— І що ви хочете, щоб я зробив?

— Я хочу, щоб ви уважно за ним стежили. Я хочу, аби ви з’ясували, що він задумав. Я хочу, щоб ви не підпустили його до Пітера.

— Іншими словами, щоб я висів у нього на хвості.

— Мабуть, що так.

— Ви мусите розуміти, що я не можу не пускати Стіллмана в цю будівлю. Я можу тільки попередити вас. І можу піти за ним услід.

— Розумію. Аби тільки Пітер не був беззахисним.

— Гаразд. Як часто мені виходити з вами на контакт?

— Я хочу, щоб ви звітували мені щодня. Скажімо, телефонували близько десятої-одинадцятої вечора.

— Без проблем.

— Щось іще?

— У мене є ще кілька запитань. Наприклад, мені цікаво, звідки ви довідалися, що Стіллман прибуде завтра на Центральний вокзал.

— Знати такі речі — ​мій обов’язок, пане Остере. Ставки зависокі, щоб пустити справу на самопас. І якщо за Стіллманом не почати стежити, щойно прибуде, він може розчинитися. Я не хочу, щоб так сталося.

— Яким потягом він прибуває?

— Потягом о 18:41 із Поукіпзі.

— У вас, напевно, є фотографія Стіллмана?

— Так, звичайно.

— А ще про Пітера. Мені цікаво, навіщо ви йому про це взагалі розповіли. Може, краще було це від нього приховати?

— Я б так і зробила, але Пітер підслухав по паралельному телефону, коли мені сповістили, що його батька випускають. Я нічого не могла вдіяти. Пітер, буває, впирається рогом, і тоді найкраще бути з ним чесною.

— І останнє питання. Хто вам мене порадив?

— Чоловік пані Сааведри, Майкл. Він служив у поліції. З довідок виходить, що ви — ​найкращий у місті кандидат для такої роботи.

— Спасибі за комплімент.

— З того, що я поки бачу, пане Остере, я й не сумніваюся: ми знайшли саме ту людину.

Квінн вирішив, що це знак, і підвівся. Він зітхнув із полегшею, коли нарешті розім’яв ноги. Все пройшло добре, значно краще, ніж він сподівався, але тепер у нього розболілася голова, а тіло нило від утоми, якої він не відчував уже багато років. Якщо він затримається тут іще трохи, то, напевно, себе викаже.

— Мій тариф — ​сто доларів за день плюс витрати, — ​сказав він. — ​Якщо дасте аванс, то це слугуватиме доказом, що я на вас працюю, й дасть мені право тримати в таємниці отриману від вас інформацію. Отже, все, що між нами відбудеться, буде суворо конфіденційне.

Вірджинія Стіллман посміхнулася лише їй знаному жарту.