Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

йому пам’ятника чи бодай погруддя, а книги пролежали багато років купою у великому вогкому складі. Потім їх звідти витягли (можете уявити, в якому стані) і перевезли до віддаленої церковці Санта Марія Ліберале. Бо в ній, не знаю чому, заборонялося відправляти службу божу. Тут книги без будь-яких інструкцій довірили, як бенефіцію або синекуру, одному висуванцю-неробі, щоб той за дві ліри на день гайнував у бібліотеці по кілька годин, дивлячись або й не дивлячись на книжки та вдихаючи запах цвілі й тліну.

Подібна доля судилася й мені. З першого ж дня я перейнявся такою зневагою до книг, друкованих і рукописних (приміром, до деяких інкунабул нашої книгозбірні), що довіку не взявся б за перо. Одначе моя історія, як я вже казав, справді химерна і навіть повчальна для допитливого читача, якщо він, здійснивши колишню мрію покійного монсиньйора Боккамацци, забреде до нашої бібліотеки, де зберігатиметься мій рукопис. До речі, йому видадуть цей манускрипт на прочитання не раніше, ніж через п’ятдесят років після моєї третьої, останньої і остаточної, смерті.

Адже зараз (бачить Бог, як мені це болить!) я мертвий. Так, саме так. Я вже вдруге помер. Першого разу помилково, а вдруге…

А втім, слухайте, що й до чого.

2. Другий засновок (філософський) замість вибачення

Думку чи то пак пораду писати мені подав мій вельмишановний друг дон Еліджо Пеллегрінотто, який опікується книгами Боккамацци і якому я доручу свій рукопис, тільки-но його завершу, якщо взагалі завершу.

Пишу в колишній церковці Санта Марія Ліберале при тьмяному світлі почепленого під банею ліхтаря, в абсиді, відведеній для бібліотекаря і відокремленій від зали низенькою дерев’яною стінкою з пілястрами.

Тим часом дон Еліджо сопе, геройськи взявши на себе велику мороку: намагається дати хоч якийсь лад книжковому вавілонському стовпотворінню. Боюся, що це йому не до снаги, бо жоден з попередніх бібліотекарів не спромігся навіть визначити, бодай по спинках, які ж саме книги подарував містечкові монсиньйор. Вважалося, що всі вони — душеспасенні. А тепер дон Пеллегрінотто на превелику свою втіху знайшов у цьому безладді багато цікавих книг на розмаїті теми. Але ж їх перевозили сюди й скидали купою, отож вийшла неймовірна плутанина: опинившись у близькому сусідстві, книжки позлипалися, створивши чудернацькі комбінації. Дон Еліджо розповідав мені, наприклад, що йому ледве вдалося відірвати «Життя і смерть Фаустіно Матеруччі, бенедиктинця з Поліроне, прозваного Блаженним», цілком пристойну біографію, оприлюднену в Мантуї 1625 року, од вельми сороміцького трактату в трьох книгах «Мистецтво кохати жінок», написаного Антонієм Муцієм Порро в 1571 році. Через вогкість палітурки цих книг по-братньому поєдналися. До речі, у другій частині цього сороміцького трактату докладно розповідається про життя і любовні походеньки ченців.

Чимало мудрих і втішних творів відшукав дон Еліджо Пеллегрінотто в шафах монсиньйорової бібліотеки, цілісінький день висиджуючи на драбині, позиченій у ліхтарника. Щоразу, натрапивши на якусь цікаву книжку, він влучно кидав її згори на величезний стіл, що стояв посеред церковки. Розлягався виляск, відлунюючись під склепінням, здіймалася хмара пилюки, з якої вискакувало двоє-троє зляканих павуків; я прибігав з абсиди, перестрибнувши через загородку, і спершу тією самою книжкою проганяв павуків із запиленого столу, а тоді розгортав її і проглядав.

Отак собі помалу прилюбився я до читання, добравши в цьому неабиякого смаку. Дон Еліджо казав мені, що й моя книга мусить бути написана цікаво, на зразок тих, які він добуває з шафок книгозбірні, себто мати свій особливий аромат. Я знизував плечима і відповідав, що така робота не для мене. Крім того, мене стримувало іще дещо.

Спітнілий і вкритий порохом дон Еліджо злазив з драбини і виходив подихати свіжим повітрям на крихітну діляночку біля абсиди в церковному дворі. Він сам скопав її і обгородив низенькими кілочками.

Якось дон Еліджо розпушував грядочку латуку, а я сидів на підмурівку, обіпершись підборіддям на головку палиці.

— Знаєте, мій вельмишановний друже, — озвався я, — як на мене, то нині не час писати книги навіть задля втіхи. А що стосується письменства, так само, як і всього іншого, я можу повторити мій улюблений вислів: «Будь проклятий, Копернику!»

— Ой-ой-ой! При чому тут Коперник?! — вигукнув дон Еліджо, випростуючись і піднімаючи розпашіле обличчя, затінене солом’яним брилем.

— А при тому, доне Еліджо, що коли Земля не оберталася…

— Овва! Вона споконвіку оберталася!

— Неправда. Люди цього не знали, отож для них Земля була непорушна. Та для багатьох і зараз вона не обертається. Недавно я сказав про це одному селянинові, так знаєте, що він мені відповів? Це, мовляв, дуже зручне виправдання для пияків. Зрештою навіть ви, перепрошую, не маєте права сумніватися в тому, що Ісус Навін зупинив Сонце. Та облишмо цю тему. Я хочу лише сказати, що, коли Земля не оберталася, людина в грецькій чи то в римській одежі мала величний вигляд, почувалася впевнено і тішилася власною гідністю. Тим то їй удавалися докладні розповіді, сповнені зайвих подробиць. Як ви самі вчили мене, це ж у Квінтіліана сказано, що історія існує для того, аби її розповідати, а не для того, щоб переживати, чи не так?

— Так, — згодився дон Еліджо, — але ж безперечно й інше: ніколи не писали грубших книжок, ніколи не заходили в нікчемніші подробиці, як відтоді, коли, за вашими словами, Земля почала обертатися.

— Ну гаразд! «Синьйор граф прокидався рано, точно о пів на дев’яту… Синьйора графиня одягла лілову сукню з розкішною мережкою біля шиї… Терезіна пухла з голоду… Лукреція знемагала від кохання…» О боже мій милий! Та на біса мені все це? Хіба ми всі не перебуваємо на невидимій дзизі, обпаленій промінням сонця, на скаженій піщинці, яка крутиться, а навіщо, й сама не знає, крутиться без жодної мети, ніби їй просто подобається крутитися, та щоб нам було коли трохи тепліше, а коли холодніше? А десь після шістдесятого чи сімдесятого її оберту ми помираємо, до того ж нерідко з відчуттям, що наше життя — низка мізерних і безглуздих учинків. Коперник, Коперник, а не хто інший, мій любий доне Еліджо, занапастив людство, та ще й без вороття. Тепер ми вже всі помалу позвикали до думки про нашу безмірну нікчемність, про те, що ми з усіма нашими знаннями й відкриттями важимо у Всесвіті менше, ніж ніщо. То яку ж вартість можуть мати розповіді не тільки про наші власні клопоти, а й про загальні лиха? Тепер це історія нікчемних хробаків. Ви читали про невеличку катастрофу на Антільських островах? Не читали? Горопашна Земля, стомившись від безглуздого кружляння зі