Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Отже, пошук свободи для сучасної людини неминуче обертається смертю. Ця людина приречена на несвободу. І смерть тут навіть не ціна свободи. Тут сама свобода — одинока й пустельно безбережна, як сама смерть… Живому доведеться примиритись із власним небуттям.

Від античності й до кінця XIX століття людина вимірювалася своєю здатністю кинути виклик часові й виклик самій собі. Поріг XX століття переступила вже лиш тінь особистості. Так, вона ще тікатиме, аби віднайти себе, повернути собі себе, свою вроджену споконвічну сутність. Але все марно. Марна втеча, та найголовніше — марні пошуки себе: так від «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаля» простягнеться нить до фільму Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер», песимістичного репортажу приреченої на невдачу втечі сучасної людини. Але навіть у Піранделло особистість вирушала в цей шлях, принаймні ще хоч прагнучи себе знайти.

В сучасній же культурі психологічний поштовх до втечі — не пошуки себе, а, навпаки, намагання втекти від необхідності себе шукати, адже результати цих пошуків не дають більше надій. Життя у пошуках втраченої свободи — не життя, бо свобода ця втрачена остаточно.

Надію Піранделло, хай ілюзорну, з безнадією сучасної культури пов’язує між собою трагічний скепсис і сумнів театру абсурду, в якому життя цілковито втратило смисл, і логіку, і потрібність. Надто швидко в передвоєнні десятиліття втратили сенс і універсум, і саме буття. Наступний крок людини XX століття виявився кроком у порожнечі — і це був «Чужий» Камю.

Відомий італійський поет і критик Руджеро Якоббі назвав роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» «зразковим романом сучасної тривоги». Однак тривога письменника — то була тривога не пасивної жертви доби. Піранделло — не продукт епохи. Він є одним з її творців і пророків, який з самого початку зрозумів, що основна драма нашої доби — це драма відчуження, крах всієї системи зв’язків людини з соціумом і соціуму — з космосом. Необхідність глибокого та безкомпромісного самоусвідомлення ця людина відчула як імперативну внутрішню етичну потребу, але разом з тим навіть розуміння цього є драмою, бо надто незглибимим і трагічним виявилось це самоусвідомлення саме тоді, коли життя підійшло до того краю, де ще незнані катастрофи дихають вогненною пусткою трагічних біблійних пророцтв…

Так, Хаосом був XX вік, — був, тому що історично, демографічно і духовно, як вважають деякі західні дослідники, наше століття вже закінчилось, вичерпало себе ще в кінці 1970-х. Так, XX вік був Хаосом. Але Піранделло не був жертвою Хаосу, — бо став його режисером. Він знав про це. Але висловився так стримано, сумно й непатетично: «Я прожив життя, — сказав він, — багате лише на духовну енергію та почуття, тільки задля того, щоб сказати людям кілька слів. Я почуваю себе просто людиною на землі…»[4]

Луїджі Піранделло — світової слави письменник, Луїджі Піранделло — академік, Луїджі Піранделло — Нобелівський лауреат — зробив в умовах фашистського режиму останню спробу залишитись «просто людиною на землі». Це означало останню втечу. Це означало — смерть.

Він заповів поховати себе тихо, без розголосу. Хай зустрінуть мовчанням мою смерть, написав він у заповіті. Хай не буде ні квітів, ні свічок. Найпростіший віз, як для бідних. Ніхто щоб не їхав за мною. Ні родичі, ні друзі. Катафалк, кінь, візник — і все. Спаліть моє тіло й розвійте його на вітрі — аби нічого не лишилось. Якщо ж це неможливо, то прах мій в урні відвезіть на Сіцілію і поховайте в землі під нетесаним каменем у селі Джірдженті, де я народився…

Це було повернення до себе. Істинне й остаточне.

Заповіт його виконали. Випадкові люди, що супроводили його прах, грали в карти на домовині.

Скульптор Маріно Мадзакураті знайшов камінь, великий нетесаний сіцілійський камінь, — такий, як просив Піранделло.

І поховали його там, де він народився, де — як писав Піранделло, — одної червневої ночі «я впав, ніби світлячок, під велику самотню пінію в селі сарацинських олив, що зависла на краю урвища з голубої глини над африканським морем…»

Африканське море шумить, як і шуміло. А стара пінія спалена суворим вітром сірокко й закіптюжена димом з фабрик Порто Емпедокле.

Поруч — будинок Піранделло, але туди не хочеться заходити, — там музей і там живуть нащадки. А з могили видно круговерть злитого воєдино моря і неба — блакитне провалля вічності.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль

Роман

1. Засновок

З того, що в житті мені було відомо, я достеменно знав, мабуть, одне: мене звуть Маттіа Паскаль. І я цим зловживав. Прийде, скажімо, хтось із моїх друзів чи знайомих просити в мене поради або якихось настанов (певне, з глузду зсунувшись), а я стенаю плечима, мружуся й відповідаю:

— Мене звуть Маттіа Паскаль.

— Дякую, любий, це я знаю.

— І тобі цього не досить?

Коли по щирості, то не здавалося й мені, що цього досить. Але я тоді не міг збагнути, як потерпає той, хто не знає навіть такої дрібнички і не може при нагоді відповісти:

— Мене звуть Маттіа Паскаль.

Хтось, либонь, поспівчуває мені (це ж нічого не коштує), уявивши собі нестерпну печаль горопахи, який неждано-негадано відкриває, що… нема в нього ні батька, ні матері і взагалі сумнівно, чи й сам він жив чи не жив на світі. Ще з більшою охотою такий добродій стане обурюватись (а це задарма й поготів) розбещеністю звичаїв, вадами й жалюгідністю нашого часу, що прирікає безвинного бідака на жахливі муки.

Отож-бо слухайте.

Але мушу застерегти, що не про те йдеться. Я міг би подати родовідне дерево нашої сім’ї і довести, що знаю не лише своїх батька й матір, а й походження наших прапращурів, так само, як і їхні не завше похвальні вчинки в минулому.

То й що?

А от що: пригода, яка мені приключилася, така виняткова, така чудернацька, що я вирішив розповісти про неї.

Майже два роки поспіль прослужив я доглядачем книг, точніше, щуроловом, у бібліотеці, яку заповів нашому містечку такий собі монсиньйор Боккамацца перед своєю смертю в 1803 році.

Ясно як божий день, що його превелебність поганенько знав звички та вподобання своїх співгромадян, якщо він сподівався таким дарунком бодай поступово пробудити в їхніх душах любов до знань. І донині, запевняю вас, така любов не пробудилася, і я підкреслюю це, щоб похвалити моїх краян. І це ще не все: вони виявили так мало вдячності прелатові за його дар, що не подумали спорудити