Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Єдиний, хто уголос сказав, що Двейн божеволіє, був білий менеджер з продажів в аґенції «пон­тіаків» на ім’я Гаррі Лесабр. За тиждень до того, як Двейн збожеволів, Гаррі сказав Франсін Пефко:

— На Двейна щось найшло. Раніше він був такий милий. Він уже не видається мені таким милим.

Гаррі знав Двейна краще за будь-кого. Він двадцять років працював з Двейном. Він прийшов до нього, коли аґенція була на самій межі з негритоським районом міста. Негритос — це людська істота з чорною шкірою.

— Я знаю його так, як солдат на війні знає свого това­ри­ша, — сказав Гаррі. — Раніше, коли аґенція була на Джефферсон-стріт, ми щодня ризикували своїм жит­тям. Нас затримували в середньому чотирнадцять разів на рік. І повірте мені, сьогоднішній Двейн є Двейном, якого я ніколи не бачив.

Слова про грабіжницькі напади були правдою. Саме тому Двейн так дешево купив аґенцію «понтіаків». Білі були єдиними людьми з достатніми сумами, які могли купити нові автомобілі, за винятком кількох чорних злочинців, які завжди хотіли «кадилаків». І білі боялися навіть підходити до Джефферсон-стріт.

Ось де взяв гроші Двейн на ку­півлю аґенції: він позичив їх у Національному банку округу Мідленд. Як заставу він виклав акції компанії, яка тоді називалася «Збройна компанія Мідленд-Сіті». Пізніше вона змінилася на «Баррітрон Лімітед». Коли Двейн вперше купував акції, в часи Великої депресії, компанія називалася «Американська корпорація Робо-Меджик».

Упродовж років назва компанії постійно змінювалася, тому що дуже змінювалася природа її діяльності. Але правління компанії зберігало своє перше гасло — як у старі добрі часи. Гасло було таке:

ПРОЩАВАЙ, ЧОРНИЙ ПОНЕДІЛКУ.

Слухайте:

Гаррі Лесабр сказав Франсін:

— Коли чоловік побував у боях з іншим чоловіком, він стає помічати найменші зміни в характері друга, і Двейн змінився. Іди спитай Вернона Ґарра.

Вернон Ґарр — білий, механік — був єдиним, крім Гаррі, співробітником, який працював з Двейном до переїзду аґенції на автомаґістраль. Сталося так, що Вернон мав проблеми в сім’ї. Його дружина, Мері, страждала на шизофренію, тож Вернон не помітив, змінився Двейн чи ні. Вернонова дружина була переконана, що Вернон намагається перетворити її мозок на плутоній.

Гаррі Лесабр мав право гово­рити про бої. Він побував у справжніх боях на війні. Двейн ніколи не був у боях. Однак під час Другої світової війни він був на цивільній службі в Повітряних силах Сполучених Шта­тів. Одного разу він мав намалювати послан­ня на п’ятсотфутовій бомбі, яку збиралися скинути на Гамбурґ у Німеччині. Ось таке:

— Гаррі, — сказала Франсін, — кожен має право на кілька поганих днів. У Двейна їх менше порівняно з іншими, тож коли в нього поганий день, як-от сьогодні, люди ображаються і дивуються. А не треба. Він така ж люди­на, як усі ми.

— Але чому він виокремив мене? — допитувався Гаррі. Він мав рацію: у той день Двейн справді виокремив його задля разючих образ і знущань. Для всіх інших Двейн був винятково приємним.

Пізніше, звісно, Двейн нападав на різних людей, навіть на трьох незнайомців із міста Ірі штату Пенсильванія, які вперше приїхали до Мідленд-Сіті. Але тепер Гаррі був єдиною жертвою.

— Чому мене? — питав Гаррі.

Це було звичне питання в Мідленд-Сіті. Люди завжди ставили це питання, поки їх пакували у швидку після різноманітних нещасних випадків, або затримували за хуліганство, або грабували, або били по морді і таке інше: «Чому мене?».

— Мабуть, тому, що він відчував — ви справжній чоловік і справжній друг і стерпите один з кількох його поганих днів, — сказала Франсін.

— А вам би сподобалося, якби він знущався з вашого одягу? — сказав Гаррі. Ось це робив Двейн: він знущався з його одягу.

— Я пам’ятала б, що він найкращий працедавець міста, — сказала Франсін.

І це була правда. Двейн платив високі зарплати. В кінці кожного року він ділився прибутком і виплачував пре­міальні до Різдва. Він був першим автомобільним дилером у своїй частині штату, хто пропонував своїм працівникам «Блакитний Хрест — Блакитний Щит», що є медичною страхівкою. Він мав пенсійний план, який перевершував усі пенсійні плани в місті, за винятком плану в Баррітроні. Двері його офісу були завжди відчинені для будь-якого працівника, який хотів обговорити проблеми — стосу­валися вони автомобільної справи чи ні.

Наприклад, у день, коли він насміхався над одягом Гаррі, він також про­вів дві години з Верноном Ґарром, обговорюючи галю­цинації його дружини.

— Вона бачить те, чого немає, — сказав Вернон.

— Їй треба відпочити, Верноне, — сказав Двейн.

— Мабуть, я також божеволію, — сказав Вернон. — Господи, я приходжу додому і годинами розмовляю зі своїм дов­баним псом.

— Значить, нас двоє таких, — сказав Двейн.

Ось та сцена між Гаррі і Двейном, яка так засмутила Гаррі:

Гаррі зайшов до Двейнового офісу відразу після Вернона. Він не очікував ніяких неприємностей, бо ніколи не мав жодних неприємностей із Двейном.

— Як сьогодні поживає мій старий бойовий друг? — спитав він Двейна.

— Як завжди, добре, — сказав Двейн. — Щось особливе трапилось?

— Ні, — сказав Гаррі.

— Вернонова дружина думає, що Вернон старається перетворити її мозок на плутоній, — сказав Двейн.

— Що таке плутоній? — спитав Гаррі, і таке інше. Вони далі базікали, і Гаррі придумав собі проблему, лише щоб підтримати жваву розмову. Він сказав, що інколи йому сумно через те, що він не має дітей. — Але я також трохи радий, — провадив він. — Навіщо мені докладатися до перенаселення?

Двейн нічого не сказав.

— Можливо, нам слід було всиновити дитину, — сказав Гаррі, — але тепер уже пізно. І ми з моєю старенькою — ми разом собі гарно забавляємось. Навіщо нам дитина?

Саме після слів про усиновлення Двейн зірвався. Сам же він був усиновлений — парою, яка переїхала до Мід­ленд-Сіті з Західної Вірджинії, щоб заробити великі гроші, працюючи на фабриці в часи Першої світової війни. Справжня Двейнова мати була незаміжня шкіль­на вчителька, яка писала сентиментальні вірші і заявляла, що є нащадницею Річарда Левове Серце, який був королем. Його справжній батько був мандрівним складальником, який спокусив його матір, набравши її вірші для друку. Він не пропхав їх у газету чи ще кудись.