Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

густих джунглях можна знайти печери з ізольованим життям. Пам’ятаєте, я згадував про тварин, що займають різні ланки екосистеми? І про те, що навіть пуголовки стають хижаками? Звучить так, ніби Джуніпер шукала кишенькові екосистеми, що є більш самостійними, ніж здаються зовні. Їх можна знайти в незвичних місцях. У печерах, як я вже казав, чи на схилах скель. Іноді навіть у середовищах, створених людиною, як-от круїзні кораблі чи дахи будинків. Рівень їхньої ізольованості варіюється. Та що вони віддаленіші, то ймовірніше декілька видів зможуть адаптуватися і взяти на себе всі ролі, що їх ми бачимо в більших системах.

Я розумію, що знов починаю розпускати язика.

— Продовжуйте.

— Що ж, із точки зору біоінформатики, коли ти не обмежуєшся традиційною систематикою, все стає набагато цікавіше. Соціологи помічають структури, що раптово виникають усюди — від в’язниць до комп’ютерів, які грають у покер.

Я бачу зв’язок між дослідженнями Джуніпер і тим, чого я її навчив, і мене накриває різким почуттям провини.

— Я часто розповідав студентам, що комп’ютерні моделі інформативні, та вповні вони можуть нам розказати лише про зовнішні системи. Необхідно порівнювати й зіставляти. Виходити з лабораторій. Досліджувати недосліджене...

Детектив Ґленн звертає увагу на мої руки. Коли я нервуюся, то починаю заламувати й стискати їх. Зараз пальці в мене біліють від нестачі крові.

— З вами все гаразд, докторе Крей?

Я хитаю головою.

— Ні. Згадалась наша розмова з Джун... Джуніпер. Вона просила в мене поради.

Тепер я пригадую все чіткіше. Ми сиділи в піцерії біля кампусу з групою інших студентів. Вона сіла на стілець поруч зі мною. Мала світлі карі очі.

Вона зачесала волосся і злегка всміхнулася.

— Отже, професоре Тео, яку пораду ви дасте амбітній науковиці?

Вона поклала лікті на стіл. Я відсунувся назад, аби дати їй більше місця. Це змусило її знову всміхнутися.

Пам’ятаю, я дуже боявся здатися одним із тих розпусних викладачів, що затискають по кутках молодих студенток, мов доведені до розпачу вовки, а тоді зображають здивування, вислуховуючи, що їхня робота має мало спільного з надмірною приязністю до жінок.

Мову її тіла я не помічав. Можливо, вона навіть фліртувала, як роблять деякі дівчата, щоб отримати відповідь від чоловіка, який в іншому разі проігнорував би їх. Не знаю. Я звертав увагу лише на запитання. Дав щиру відповідь. Вона відсунулась від мене, лише щоб, поклавши лікоть на стіл, підперти голову рукою, і продовжила уважно слухати. Я вів далі, і, здавалось, все це її лише розважає. Та тепер я знаю: це було не так. Кожне моє слово вона сприймала всерйоз.

Через ті слова, мої слова, вона загинула.

Розділ 8

Фронтири

Від Плінія Старшого, котрий помер, кинувшись до берегів Помпеїв після виверження вулкану Везувій, до наших часів займатись наукою може бути вкрай небезпечно. Експерти з пошуку патогенів гинули, намагаючись побороти хвороби. Ми втрачали астронавтів при поверненні в атмосферу й дослідників океану в морських глибинах.

Навіть лабораторія може бути небезпечним фронтиром. Мадам Кюрі вбили елементи, які вона допомагала нам зрозуміти. Мисливці за вірусами в установах із п’ятим рівнем безпеки[3], де очищається кожна молекула повітря, накладали головами від крихітного уколу шпилькою, який розривав кінчик рукавички.

Іноді причина криється в недбалості. А буває, ми просто не розуміємо природу того, що намагаємося дослідити. Або ж просто не щастить: ти опиняєшся не в тому місці і не в той час.

Радячи своїм студентам виходити з лабораторії у світ, перевертати камені та пхати носи в недосліджені місця, я, певно, сприймаю як само собою зрозуміле той факт, що вони будуть обережними. Або ж моя провина в тому, що я недооцінюю небезпеки, які трапляються, хай як ретельно ти готуєшся.

Хоч я і провів добрячу частину своєї молодості в лісі, тепер, в окулярах та з розкуйовдженим волоссям, я певен, що в очах своїх студентів не надто відрізняюся зовні від хворих на агорафобію викладачів англійської мови та двоногих лабораторних щурів, котрі бачать денне світло лише дорогою до торговельних автоматів у студентському центрі.

Я абсолютно не готовий до виживання в диких умовах. Моя підготовка до походу в ліс закінчується перевіркою кількості питної води та злакових батончиків у рюкзаку. У багатьох ситуаціях моє сприйняття лісу не практичне, а радше абстрактне та теоретичне.

Та все ж я дещо дізнався про дику природу від свого вітчима, і трохи здорового глузду мені втовкмачили інструктори з корпусу підготовки офіцерів запасу, які справедливо вважали мою інтелектуальну допитливість за ймовірну перешкоду на полі бою.

І, відкидаючи цей мізер своїх знань, гадаю, провина в тому, що сталося з Джуніпер, може бути й моєю.

Детектив Ґленн робить дзвінок, а я сиджу й дивлюся на простягнену руку нещасного дівчати.

Її пальці назавжди скоцюрбились в агонії, коли тіло припинило виробляти коензими, які запобігають застиганню м’язів, що його ми кличемо трупним задубінням.

У семестрі так багато годин, за які можна навчити студентів найважливішого. Я без кінця створював різноманітні плани уроків, намагаючись виокремити лише те, що здавалось мені критично значущим. При цьому я якось знаходив час і давав їм грати в відеоігри на екрані лекційної зали — показуючи, яким гіповим я можу бути, і навчаючи, що навіть цифрова екосистема може існувати за новоствореними правилами.

Тепер я шкодую, що витрачав стільки часу на ті нісенітниці чи на дні кіно, коли ми дивилися фільми на кшталт «Аватара» і намагались раціоналізувати життєвий цикл інопланетян.

Я мав би навчати їх виживання.

Відеоігри та кіно — це потурання власному егоїзму. Я ніколи не був популярним викладачем, що вміє влучно пожартувати чи просто побазікати зі студентами. Я часто буваю відірваним від реальності, тримаюся одинаком. Ці так звані втішні методи викладання — це мої спроби показати, що існує зв’язок між крутими речами в їхньому житті та світом, у якому живу я.

Дивлячись на знімки нещасної Джуніпер, я відчуваю себе дурнем, мов викладач історії, що приперся в аудиторію в костюмі Капітана Америки.

Я мав би навчати її та її одногрупників безпеки, а не щосили боротися за їхню прихильність.

Джуніпер не мала йти туди сама. Слід було комусь повідомити. Вона мала захопити з собою зброю. Мала зробити все те, чого не роблю я сам...

Імпульсивна, допитлива й забудькувата, вона могла дізнатись від мене більше, ніж їй було варто.

— Докторе Крей? З вами все гаразд? — питає Ґленн.

Я усвідомлюю, що зібрав шість світлин Джуніпер