Читати книгу - "Правила батьківства"

Діти прагнуть бути прийнятими в коло однолітків, а все, що вирізняє їх серед решти, стає неабиякою перешкодою.

Час поговорити про те, що мене дійсно дратує. Важко навіть згадати, скільки разів я чув, як батьки замість привітання говорять своїй дитині, коли та приходить додому зі школи чи після прогулянки з друзями: «Знімай ці брудні черевики!» або «Берися негайно за домашнє завдання! Рештою займатимешся потім!»

У мене є давній приятель. Якось, коли ми ще були дітьми, він прийшов додому посеред дня з величезною ґулею на голові, бо впав у спортзалі. (Тоді ще дозволяли йти додому самому, якщо ставалося щось подібне.) Коли хлопець з’явився на порозі, його мама мила підлогу на кухні. Вона підвела на нього очі, насупила брови й мовила: «Не заходь! Підлога ще не висохла!»

Тому звідки ці діти мають знати, що батьки їх люблять? Зрештою, тато й мама щиріше вітаються із собакою, бабусею й дідусем, своїми друзями, навіть листоношею[9].

А деякі батьки поводяться так, наче не помічають своїх дітей, які приходять додому, немов ті – меблі. Таке ставлення не набагато краще, оскільки проігнорувати дитину, можливо, так само погано, як замість привітання зробити їй недоброзичливе зауваження (той самий крик, тільки у стриманішому варіанті).

За сніданком, коли дітям треба до школи, зазвичай усі метушаться. Проте привітність часу не вимагає, і, відверто кажучи, будь-що є вартим ваших зусиль, якщо воно здатне зробити ваших малюків менш дратівливими, коли ви намагаєтеся причесати їх і напхати їжею. Ви згодні зі мною?

Невже так важко усміхнутися до них, обійняти (доки вони ще в такому віці, коли дозволяють вам це зробити)? Це лише дрібниці, та вони надзвичайно важливі для ваших дітей. Бо їм потрібно знати, що ви щасливі бачити їх.

І якщо їхні черевики насправді брудні, а ви щойно вимили на кухні підлогу (хочеться запитати, навіщо, коли ось-ось мають повернутися діти в брудному взутті), ви ж можете зупинити їх жартом, а потім обійняти й поцілувати за розуміння.

Невже так важко усміхнутися до них, обійняти?

Я знаю одну маму, що постійно дає своїм дітям вказівки: «Йди снідай», «Сідай у машину», «Чисть зуби». Нещодавно я почув, як вона скаржиться: від дітей, мовляв, не дочекаєшся ні «будь ласка», ні «дякую». І ви, і я усвідомлюємо причину цього, та вона її не бачить.

Проте зрозуміти це настільки легко, що аж лячно стає. Чомусь вважається, що діти мають виконувати те, що ви кажете, а от дорослі – ні. Тож дорослого ви ввічливо просите, а дітям наказуєте. Проблема в тому, що діти сприймають це не так. Вони не помічають, як ви розмовляєте з іншими (врешті-решт, діти ніколи не слухають). Вони просто розмовляють з вами так, як ви з ними.

Якщо ваші діти розсудливі, вони звертатимуть увагу радше на ваші дії, ніж на слова. Отже, ви не тільки не маєте права звинувачувати своїх дітей у тому, що вони уникають ввічливих слів, бо самі їх не вживаєте, а маєте радіти, адже ви є для них прикладом.

Ваші діти, звісно, заслуговують на повагу вже хоча б тому, що вони люди. До того ж, якщо ви не поважатимете їх, не дочекаєтеся взаємної пошани. Не бійтеся применшити свій авторитет. Ваші діти швидко зрозуміють, що «Почисть, будь ласка, зуби», «Будь ласка, накрий на стіл» хоч і мають вигляд прохання, та вибору не залишають. Ви, зрештою, вчите їх гарних манер у найкращий спосіб – власним прикладом.

Діти мають вчитися на вашому прикладі не тільки ввічливості. Ніколи не порушуйте дані їм обіцянки, не брешіть (вигадка про Діда Мороза не рахується) і не лайтеся в їх присутності, якщо не хочете, щоб вони вас копіювали. Адже, коли ви так робите, ви насамперед голосно та чітко (хай і без зайвих слів) сповіщаєте їх, що вони для вас менш важливі за інших людей і не заслуговують на повагу. Але ж ми знаємо, що це не так. Важливо, щоб про це знали ще й ваші діти.

Якщо ви любите своїх дітей більше за будь-кого (за винятком вашого подружжя), тоді вони заслуговують на вашу повагу більше за інших, а не менше. Саме так вони навчаться ставитися з пошаною до людей. Отже, проблему «Куди котиться сучасна молодь?» ми розглянули.

Ваші діти, звісно, заслуговують на повагу вже хоча б тому, що вони люди.

Якщо у вас виникло бажання обминути це правило, я вас зрозумію. Бо насправді я першим готовий визнати, що його іноді не так просто дотримуватися. Не завжди ж хочеться дивитись улюблений фільм, слухати музику чи їсти шоколад[10].

Але не панікуйте. Це правило не означає, що у вас постійно має виникати бажання піти на прогулянку разом із дітьми. Я лише хочу сказати: щойно у вас з’являється можливість відпочити з ними – на вихідних, під час канікул, коли ви читаєте їм казочку на ніч, – важливо отримувати насолоду від того, що вони поряд.

Чому вам це не вдається? Причини відомі: бо ви завжди розмірковуєте, що б ще зробити з довжелезного списку нагальних хатніх справ замість того, щоб у режимі реального часу вислуховувати повний переказ учорашньої серії «Сімпсонів» – і аж ніяк не в найліпшому виконанні; або хвилюєтеся, що на кухні за хвилину-другу мають закипіти овочі; чи подумки повторюєте текст презентації, яку треба провести завтра на роботі.

Стоп! Ви вже виконуєте найважливіше завдання зі свого списку – тішитеся від того, що ваша дитина поряд. Припиніть думати про сторонні речі та повністю зосередьтесь на ній – на тому, що вона робить і говорить. Це не менш важливо, ніж заміна підгузка, приготування вечері чи підготовка до завтрашнього виступу на роботі. Тож поспілкуйтеся з нею як слід. Коли дитина каже вам: «Ти будеш вражений! Я щойно вбив 17 орків!», мало просто пробурмотіти: «Чудово». Спробуйте відреагувати інакше: «А в тебе ще залишилися стріли?»

Щоб отримати насолоду, треба зосередитися на спілкуванні. Гаразд, вам насправді неймовірно нудно переодягати Барбі в нескінченні гламурні одежинки, обговорювати тонкощі гри кожної футбольної команди в лізі чи слухати про перебіг уявної битви між силами світла і військом прибульців-нападників. Ніхто вас не змушує шукати в цьому задоволення. Це лише засіб