Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Ну, робіть що, бадіко! Ви­шу­кай­те собі ко­го, хто би все ро­бив, а ви ла­годьте гроші.

- Я піду до од­но­го знай­омо­го жи­да в Ч…

- До жи­да, бадіко? А чи бу­де то доб­ре? - до­ки­ну­ла Докія.

- Чому ні! Най собі лю­ди ка­жуть, що хо­тять, а він мо­же все. Він усю­ди піде, він із кож­ним по­го­во­рить, він уміє з па­на­ми го­во­ри­ти, ро­зуміє пра­во, [24] а ми?… Хоч би ми що й ска­за­ли, на нас не ди­виться ніхто. Ми нічо­го не мо­же­мо. Ми кла­няємо­ся пе­ред па­на­ми, ми цілуємо їм з обох боків ру­ки, але як ми що ска­же­мо, во­но все-та­ки «му­жицьке». Не пос­лу­хає нас ніхто. Як на нас пан крик­не,- тяг­нув він дальше,- ми вже… боїмось… вже сту­паємо на­зад. Я се знаю сам по собі, що не мож­на інак­ше. А на жи­да як крик­неш, то він тобі в ли­це засміється. І па­нові засміється в ли­це, прис­ту­пить ближ­че й та­ке на­го­во­рить, що пан на­ос­тан­ку ру­ку йо­му по­дасть.

- Вони ро­зумні, во­ни все зна­ють! - відка­за­ла Докія по­важ­но.

- Ой, во­ни мо­жуть усе! Я знаю, що мо­жуть!

- Усе мо­жуть, бадіко! Дивіть лиш, як усю­ди на­би­ва­ються! Як лиш на зем­лю на­би­ва­ються! Оноді іду я до сусіднього се­ла, а там уже у дворі тім, у панськім, ве­ликім, жид розсівся. Дав­но по подвір'ї цвіти та бог знає що за де­ре­ви­на рос­ла, те­пер жидівське шмат­тя по­розк­ла­де­не, на зе­леній му­раві су­шиться. Бог би вас по­бив! (по­га­да­ла я собі). Ще вас і тут не бу­ло… Так, во­ни всю­ди вміють улізти, во­ни все мо­жуть…

- Тому я хо­чу піти до Бу­ня Чер­но­вецько­го, знаєте йо­го, і не­хай він ро­бить, не­хай що ро­бить. То­му маю ще надію, що Ми­хай­ло ли­шиться мені. Хоч пан і ка­зав, що все на ніщо не здасться, а все ще та­ки поп­ро­бую з Буньом. Хоч на душі по­лег­шає.

Він за­мовк на хви­ли­ну, спус­тив­ши го­ло­ву на гру­ди, не­замітну ма­лу го­ло­ву, не­на­чеб на­ду­му­вав­ся над чимсь; але на­раз підняв її, підняв пляш­ку з горівкою бист­ро вго­ру, блис­нув очи­ма і клик­нув:

- Але відтак, ку­мо, відтак справ­лю Ми­хай­лові та­ке весілля, яко­го ще на­ше се­ло не виділо! Хліба та бу­лок куп­лю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, са­мим ме­дом бу­ду час­ту­ва­ти. Заріжу ко­ро­ву, ци­ганів візьму з Гли­ниці. Гра­ти­муть у ме­не цілий тиж­день. Де­сять років бу­дуть лю­ди зга­ду­ва­ти, яке весілля спра­вив Івоніка своєму Ми­хай­лові! Ух! - гук­нув на­раз із не­са­мо­ви­тою ве­селістю, зірвав­ся із мо­ло­де­чою жвавістю із ла­ви, грим­нув пляш­кою до землі так, що аж на дрібні кусні розс­ко­чи­ла­ся, а гу­ля­ючі на хви­лю мов уко­пані в гульбі зу­пи­ни­лись. Відтак пірвав Докію за ру­ку й по­тяг­нув у та­нець.

Розпочали йо­го повільни­ми ру­ха­ми і кро­ка­ми. То впра­во, то вліво, то впра­во, то вліво. Опісля ста­ва­ли їх кро­ки чим­раз дрібніші й скоріші, чим­раз палкіші й дикіші, а відтак не­на­че шал опа­ну­вав їх… не­на­че ви­хор зак­ру­тив­ся на місці… Мо­лоді роз­гу­ля­лись… За­охо­чені гульбою стар­ших і їх весільни­ми роз­бур­ха­ни­ми ок­ли­ка­ми, роз­гу­ля­лись іще з більшим за­па­лом, як досі. Хуст­ки й лен­ти ми­га­ли в повітрі. Дов­ге во­лос­ся ме­та­ло­ся по пле­чах, і не­по­га­мов­на си­ла якоїсь роз­ко­ва­ної ра­дості роз­шаліла­ся. З гру­дей ви­ри­ва­ли­ся раз по раз дри­жачі яск­раві ух­кан­ня… Но­ги топ­та­ли зем­лю, а го­ло­си цим­ба­ла і скри­пок ви­ри­на­ли мо­но­тон­ним зой­ком своїм ляк­ли­во то тут, то там… І сміяли­ся, і пла­ка­ли на­пе­реміну.

Анна знов сто­яла на своєму місці. Ди­ви­лась, як пер­ше, за гу­ля­ючи­ми й за од­ною го­ло­вою. Її по­важ­не смаг­ля­ве ли­це не­на­че о од­ну відтінь поблідло, а в очах горів нев­га­са­ючий жаль…

Нараз про­ки­ну­ла­ся.

Він по­ли­шив свою дівчи­ну і звер­нув­ся до неї,- ішов… Га­ря­ча кров обілля­ла її, і пе­ред нею не­на­че світ за­хи­тав­ся…

- Ходи, Ан­но, по­гу­ляємо! - про­мо­вив несміли­во й по­дав їй ру­ку. Во­на підня­ла ру­ки, щоб по­да­ти їх йо­му, та в тій хвилі вмовк­ла му­зи­ка. Го­лос­ним зой­ком ур­ва­ла­ся од­на стру­на, і все зу­пи­ни­ло­ся на місці.

- Зв'яжи, мой… і грай! - крик­нув ста­рий Пет­ро, що до нес­тя­ми роз­гу­ляв­ся та ніяк не хотів пе­рес­та­ва­ти.

- Ні, вже дос­та! - клик­нув хтось інший.

- Кому дос­та, той най ру­шає надвір! - відгук­нув він.

Але інші не бу­ли тої дум­ки… І стру­на не да­ва­ла­ся так ско­ро зв'яза­ти, а Докія, що не­ба­вом по гульбі знов усіла, підня­ла­ся зі сво­го місця. Ви­со­ка й по­важ­на, мов ца­ри­ця, ста­ну­ла між усіма і зап­ро­си­ла їх до­до­му. Вже дос­та тут гу­ля­ли. Бу­ли прецінь не в се­бе й не на танці. Вже по­ра до­до­му. Вже аж у хаті по­темніло, так на­гу­ля­ли. По­то­ми­ли­ся, час далі йти, ко­неч­не…

Не зіткнув­ши­ся, роз­лу­чи­ли­ся дві ру­ки. Ста­рий Івоніка прий­шов і взяв си­на під ру­ку. Ан­на ли­ши­ла­ся са­ма на місці.

Кілька хвиль пізніше ста­ло в хаті ти­хо. Світло горіло, як пер­ше, а в ку­тах хо­ва­ла­ся тем­но­та.

Анна кля­ча­ла пе­ред своєю постіллю, де на стіні висів по­чорнілий де­рев'яний хрест із спа­си­те­лем, і мо­ли­ла­ся. У неї су­до­рож­но зціпи­ли­ся ру­ки над го­ло­вою, а ли­це за­ри­ло­ся тісно у постіль. Не­чут­но мо­ли­ла­ся…

Великими, глу­хи­ми очи­ма за­зи­ра­ла ніч крізь вікна, а її тьма, чим­раз чорніша, до­би­ра­ла­ся по­волі, не­замітно до дівчи­ни…

Було вес­ною. В часі бран­ки.

Івоніка по­дав­ся з Ми­хай­лом до міста, до бран­ки, Марійка ли­ши­ла­ся до­ма, а мо­лод­ший син їх Са­ва пішов у по­ле. Тут, на тих по­лях, був цілий їх маєток, яко­го не ли­ша­ло­ся ніко­ли без до­зо­ру. Окрім ха­ти, що сто­яла не­да­ле­ко пансько­го до­му, ма­ли ще тут, на по­лях, два бур­деї. [25] В од­но­му меш­кав усе хтось зи­мою й літом, у другім за­хо­ву­ва­лись бджо­ли, а в стайні, що розк­ла­ла­ся близько ко­ло тих пив­нич­них меш­кань, [26] роз­жив­ся їх прек­рас­ний то­вар. За стай­нею дальше сто­яли сто­ги із збіжжям і ко­ню­ши­ною. Там білівся не­ве­ли­кий чис­тий тік. Все се ле­жа­ло, мов у плит­ко­му кітлі. По­дальше розрісся лісок, ніби го­род. [27] Не­на­че вмис­не схи­ля­ли­ся тут по­ля вниз, що­би на ціле май­но оце не гляділо ціка­ве око. Особ­ли­во ж на бджо­ли й то­вар. Сей ос­танній був гор­до­ща­ми Івоніки. Па­ра мо­ло­деньких бичків, па­ра пиш­них чер­во­них тірольських волів, дві ко­ро­ви й кілька те­ля­ток. Літом но­чу­вав Івоніка або Ми­хай­ло з ни­ми у стайні, а зи­мою пе­ре­сид­жу­вав у бур­дею та над­зи­рав за ни­ми.

В сусідньому селі во­ди­ли­ся від не­пам'ятних часів злодії, а як за­хо­ди­ли сю­ди, так му­си­ли ми­на­ти по­ля Івоніки. То­му му­сив усе