Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

хтось пе­ре­сид­жу­ва­ти у бур­де­ях, мов на варті. Звідси бу­ло близько Івоніці до всіх йо­го піль і нив. Тут ве­ли­ся йо­му бджо­ли ліпше, чим при сільській хаті на «горі». Сю­ди зво­зив усе своє збіжжя, мо­ло­тив, хо­вав і спро­ду­вав, і жив чес­но й свобідно, мов той лісний птах. Івоніка не лю­бив, як йо­му хто при ро­боті приг­ля­дав­ся, особ­ли­во ж як хто йо­го бджо­лам при­див­ляв­ся. Був чо­мусь пе­ре­ко­на­ний, що во­ни від то­го по­но­си­ли шко­ду, і май­же ніко­ли не при­пус­кав ко­гось чу­жо­го до вуліїв. Ішов хто до нього, то він се ба­чив зда­ле­ку. Тоді ви­хо­див йо­му вже кілька­де­сять кроків на­зустріч, ски­дав свій ремінь із се­бе (останнім ли­ша­ло­ся все ли­хо, яке мог­ло по­нес­ти від гос­тей у йо­го та­бор, при гос­теві) і та­ким чи­ном відби­рав лю­дям на­го­ду при­див­ля­ти­ся уважніше йо­го май­ну. Не те щоб він, мо­же, по­бо­ював­ся, що той прос­тяг­нув би ру­ку за чим-не­будь у бур­дею або ко­ло нього! Ні, бо­же бо­ро­ни! Та­кої ли­хої дум­ки про своїх сусідів не був він ніко­ли, по­ми­мо стількох досвідів у своєму житті! Він ли­ше ду­же ля­кав­ся над­то доб­рих і ли­хих очей, бо­яв­ся си­ли де­яко­го зілля, яке, за­мов­ле­не ли­хи­ми сло­ва­ми й підки­не­не під яку річ, або під то­ва­ри­ну, або й вулій, мог­ло до­вес­ти до ве­ли­ко­го не­щас­тя, а не раз до смерті. Він стра­хав­ся вся­ких та­ких інших не­чис­тих, чарівних ре­чей, на яких ро­зуміли­ся де­які, не­на­че на хлібі на­сущнім. За свої бджо­ли, яким бу­ло тут на по­лях, як у раю, бо­яв­ся вже най­більше. І бу­ла б за них чи­ма­ла шко­да, ко­ли б де­які рої, по­тяг­нені ли­хим оком, осїли­ся десь на нез­на­но­му місці і про­па­ли для нього без по­во­ро­ту!

Довкола бур­дея пи­ша­ла­ся вліті на ши­ро­ких отих прос­то­рах, що десь аж ген на краю злу­ча­ли­ся з го­лу­бим не­бом, най­кра­ща пше­ни­ця, ко­ли­са­ло­ся в ритмічних, лагідних ру­хах ви­со­ке зо­ло­те жи­то, а тут і там бігли зе­лені пас­ма ко­ню­ши­ни, об­си­пані ро­же­вим па­ху­чим цвітом, та біліли ни­ви дрібної греч­ки. Півмилі за­но­си­ло від них ме­до­вим за­па­хом і при­тя­га­ло на си­лу ко­маш­ку до се­бе…

В де­яких днях, ко­ли не­бо при­би­ра­ло­ся у си­ня­вий шовк, а сон­це роз­хо­ди­ло­ся са­мим блис­ку­чим зо­ло­том, ко­ли теп­ло все пе­рей­ма­ло і роз­пи­ра­ло, до­бу­ва­ло­ся не­на­че си­ломіць із землі на­верх,- жи­ло­ся пре­гар­но! Такі дні бу­ли милі для Івоніки. Тоді він сам до се­бе усміхав­ся та при­яз­но розг­ля­дав­ся. Пе­ре­жи­вав сам стан землі й був із нею од­ним. Знав все, що бу­ло лю­бо і збіжжю, і всьому, що підніма­ло­ся з неї, особ­ли­во ж по дощі. Не­на­че чув і ба­чив, як зем­ля з за­до­во­лен­ням роз­хо­ди­лась, роз­ко­шу­ва­ла, як її со­ки відсвіжу­ва­лись і як во­на, на­си­че­на, відди­ха­ла важ­ки­ми па­хо­ща­ми. В тім її відди­ху так і ку­па­ло­ся все над нею! Те зна­ли і бджо­ли йо­го - во­ни бу­ли ро­зумні і про­ворні, і ані од­на не ли­ши­ла­ся в такій порі в улію, хіба кот­ра му­си­ла. Виліта­ли поспішно, літа­ли сквап­ли­во, лу­ку­ва­то від од­ної квітки до дру­гої всуміш, схи­ля­лись чим­раз ниж­че над зем­лею і бриніли всі враз так вдо­во­ле­но й важ­ко, що їх бренькіт, зілляв­шись в од­ну струю, ста­но­вив од­нос­тай­ну, од­на­че нес­ка­зан­но гар­монійну, сон­ли­ву му­зи­ку, що в тиші за­но­си­ла­ся да­ле­ко-да­ле­ко… Ни­ви з ко­ню­ши­ною прос­ти­ра­ли­ся ген-ген, при­ма­ню­ва­ли кож­но­го до се­бе, а їхні білі й ро­жеві цвіти, всуміш зі свіжою зе­лен­ню, дрібним барв­ним усміхом своїм до яс­но­го сон­ця кло­ни­ли­ся до лег­ко­го півсну, уко­ли­су­вані од­нос­тай­ним, ніжним бренько­том бджіл.

Гарна бу­ла зем­ля.

У своїх бар­вах жи­ва й свіжа, шко­да лиш, що не го­во­ри­ла.

Івоніка лю­бив її. Він знав її в кожній порі ро­ку і в різних її наст­ро­ях, мов се­бе са­мо­го. Во­на при­га­ду­ва­ла чо­ловіка і жа­да­ла жерт­ви.

Як бу­ла лю­та, бо­яв­ся її більше, як по­чорніло­го не­ба, що віщує ту­чу. А бу­ва­ла лю­та, ко­ли на­дар­мо ожи­да­ла до­щу, що мав її скро­пи­ти, ко­ли тиж­ня­ми на­дар­мо ту­жи­ла за хо­лод­ни­ми си­ти­ми крап­ля­ми во­ди, і замість во­ди жевріюче проміння сон­ця ви­пи­ва­ло її со­ки. Тоді стя­га­ли­ся її тут і там ви­пуклі сус­та­ви і тріска­ли з гніву, во­на ста­ва­ла твер­да й не­дос­туп­на і не ви­да­ва­ла ніяких плодів. То­му, що на ній зе­леніло й рос­ло, відби­ра­ла по­жи­ву - во­но слаб­ло й ув'яда­ло, блідло й пе­ре­хо­ди­ло по­волі, але пев­но, в ока­менілий стан…

Сюди, до бур­деїв, прий­шов Са­ва, мо­лод­ший син Івоніки. Прий­шов на­поїти ху­до­бу і да­ти їсти ве­ликій со­баці Сойці, що сто­яла ко­ло стайні на при­поні.

Надійшов повільним і ліни­вим кро­ком. Всту­пив у стай­ню. Гля­нув за то­ва­ром, що звер­нув свої ве­ликі го­ло­ви ліни­во до нього і ди­вив­ся, ре­ми­га­ючи, ве­ли­ки­ми лагідни­ми очи­ма за ним, - та й вий­шов. Не хотів йо­го на­поїти. Вер­не Ми­хай­ло, то на­поїть. Як піде до жовнірів, він ще дос­та бу­де за нього ро­би­ти. Що як що, а се жде йо­го не­ми­ну­че…

Ото як­би йо­го відібра­ли; не над­зи­рав би за ним стільки, що те­пер. Все мав йо­му чимсь до­ко­ря­ти, чо­гось учи­ти! Тут він не дос­та пильний, там не зро­бив ро­бо­ти як слід, тут знов за­ба­га­то хо­дить йо­му по се­лу, там знов за­ба­га­то на та­нець і між дівча­та втру­чається… Що се та­ко­го? Що се має йо­го об­хо­ди­ти? Він уже знає, чо­го хо­дить стільки в се­ло й на та­нець, і він, Ми­хай­ло, ду­має, що як він стар­ший, то він - мо­лод­ший - має йо­го за­раз у всім слу­ха­ти! О ні, се та­ки не так! А відтак за­бо­ро­няє йо­му та­кож він і та­то схо­ди­ти­ся з вуй­ком Гри­горієм. «Ши­бе­ни­ком» на­зи­ває вуй­ка і пря­мо ка­же, що ко­ли та­то, ма­ма й він в той бік не див­ляться, то й він не сміє інак­ше пос­ту­па­ти. Так!

І він не сміє інак­ше пос­ту­па­ти?

- Га-га!… Се ще по­ба­чи­мо!

Він лю­бить чор­но­оку Рахіру, доньку вуй­ка Гри­горія, і ніко­ли її не по­ки­не. А що та­то з вуй­ком мав - се йо­го не об­хо­ди­ло. Сва­ри­ли­ся, то сва­ри­ли­ся, він то­му не ви­нен. Вуй­ко Гри­горій свідчив фальши­во на та­та й сидів за те кілька місяців у арешті, але що се йо­го об­хо­ди­ло? Най би та­то не фу­ду­лив­ся [28] на Гри­горія; а то все на нього бо­ком ди­вив­ся, не­мов на га­ди­ну, а той і роз­лю­тив­ся од­но­го ра­зу і вку­сив. Од­но­му ґазді про­па­ли де­які речі з ха­ти й гроші, а вуй­ко посвідчив при суді, що і йо­го та­то мав у тім свої ру­ки. Від то­го ча­су пішло пек­ло. А по-дру­ге, ка­за­ли, що до Рахіри не го­диться йо­му, Саві, хо­ди­ти. Во­на близька сво­яч­ка йо­го. Йо­го ма­ми рідної сест­ри донька,- гріх! Та се йо­му ду­же в го­лові! Хай хто інший та­ких гріхів боїться, йо­му не страш­но пе­ред ни­ми…