Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

її, оци­ми на­ши­ми ру­ка­ми до­роб­ля­ли­ся її… Во­на підплив­ла на­шою кров'ю і на­шим по­том. Кож­на груд­ка, кож­ний ступінь мо­же посвідчи­ти, як наші крижі уги­на­ли­ся тяж­ко, до­роб­лю­ючи­ся її, як час­то го­ло­дом і хо­ло­дом ми го­ду­ва­ли­ся, аби за­роб­ле­не не йшло на кус­ник хліба, але на неї, на гру­доч­ки її! Та про се знає ціле се­ло. По­чав­ши від са­мо­го па­на, що знає ме­не ще хлоп­цем, аж до кож­но­го ґазди й робітни­ка в селі!

- Я знаю, бадіко! Тоді, як ма­ла бу­ду­ва­ти­ся колія в нашім краю, як ма­ла пе­ре­хо­ди­ти й че­рез на­ше сусіднє се­ло, й че­рез он той ліс ве­ли­кий, та че­рез он ті тря­со­виці, які лю­ди геть-геть зда­ле­ку ми­на­ли… Тоді то бу­ло, бадіко! Я знаю! Ви і ва­ша жінка най­ма­ли­ся но­си­ти каміння, пісок і шу­тер. [22] Я знаю.

- Аякже, аяк­же! - при­так­нув він із розіскре­ни­ми очи­ма.- Оце все ми но­си­ли, а і більше ще! Зем­лю, і дро­ва, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні тря­со­виці, що блистіли лісом і по­ля­ми тут і там - тре­ба бу­ло по­за­си­пу­ва­ти, по­ви­чер­пу­ва­ти. А хто се ро­бив? Людські ру­ки. А між ни­ми бу­ли і мої й моєї Марійки ру­ки. Марійка пог­реб­ла там своє здо­ров'я. Ви не знаєте, Докійко,- тяг­нув дальше,- тоді жа­лу­ва­ли ми собі кус­ни­ка м'яса. Ніко­ли во­на кур­ки не заріза­ла, ніко­ли яй­ця од­но­го не зва­ри­ла, краплі мо­ло­ка не на­пи­ла­ся. Все обер­та­ли ми в гріш, аж, врешті, до­ро­би­ли­ся сього, що маємо. Бог один знає, як то бу­ло,- все роз­повіда­ти не мож­на. Але ми ма­ли діти, і їм тре­ба бу­ло ко­лись щось ли­ши­ти. Хто ж мав се інший зро­би­ти? На нас ка­жуть лю­ди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко,- ви та­ка доб­ра ґазди­ня і самі одні маєте в се­бе усе в ру­ках,- скажіть, чи мож­на так лег­ко ви­пус­ка­ти з рук те, чо­го так тяж­ко до­роб­ля­ло­ся?

Вона при­так­ну­ла го­ло­вою і ска­за­ла:

- Але те­пер мо­же­те собі вже ліпше по­жи­ти… Те­пер маєте, сла­ва бо­гу, відки!

- Ліпше? Ніби по­чи­на­ти те­пер те все з'їда­ти? Ні, Докійко! Сього ми не мо­же­мо! Бо­гу дя­ку­ва­ти, ми не потрібуємо то­го, му­жик ба­га­то не потрібує! Маємо те­пер бул­ка­ми го­ду­ва­ти се­бе, ко­ли ми в най­тяжчім часі ма­ли сил до­сить від чор­но­го хліба, ма­ма­лиґи й фа­солі? Маю собі ка­ву ва­ри­ти? На те дос­та нині панів!

- Вам би більше відпо­чи­ва­ти. Вам і вашій жінці…

Він розсміявся.

- Ви так го­во­ри­те нині, ку­мо,- ска­зав,- не­на­чеб ви ко­ли скла­да­ли ру­ки на спо­чи­нок! Чи, мо­же, ви спічне­те, як ва­ша ди­ти­на вий­де з ха­ти?

Вона за­пе­ре­чи­ла го­ло­вою.

- От же ви­ди­те! - за­ки­нув він із побідною ве­селістю.- До­ки мені бог сил дасть і до­ки бу­ду жи­ти, бу­ду ро­би­ти. Бог сам пок­ли­че нас уже, аби ми відпо­чи­ли. На­ша до­ля - пра­цю­ва­ти, то­му що й відпо­чи­нок наш потім без кінця. Так уже сам бог дав, Докійко!

- Так уже сам бог дав…- пов­то­ри­ла во­на май­же з жа­лем.- Так… уже сам… бог… дав!

По добрій хви­лині мов­чан­ня, під час якої Івоніка на­пив­ся з пляш­ки, що в нього, мов ко­лач, зви­са­ла на руці,- бу­ла з гли­ни ви­роб­ле­на в формі ко­ла­ча,- по­чав на­но­во:

- Я навіть і ду­ма­ти не мо­жу про відпо­чи­нок! На­весні йде Ми­хай­ло до бран­ки, [23] а там… чи дов­го ли­шуть во­ни мені йо­го ще до­ма?… За па­ру місяців та й нас­та­не осінь, і вже пок­ли­чуть йо­го. Тоді спа­де йо­го часть праці на ме­не. Не мо­жу навіть ду­ма­ти про те, як я ли­шу­ся без нього.

- А не мо­же­те йо­го виб­ра­ти з війська? - спи­та­ла Докія зни­же­ним го­ло­сом.

- Я все зроб­лю, що змо­жу.

- А пан? - спи­та­ла Докія ще тих­ше, кив­нув­ши го­ло­вою в сто­ро­ну по­коїв.- Він же вас і ва­шо­го хлоп­ця так лю­бить. Він по­ма­гав вам не раз, як­що тре­ба бу­ло. Все вас так хва­лить і ка­же: «По­над Івоніку не­ма в селі ніко­го, та­кий доб­рий та ре­тельний!» - як же не мо­же вам тут по­мог­ти?

- Я вже го­во­рив із ним про те! - відповів Івоніка го­лос­ним ше­по­том.- Але він ка­же, що не мож­на мо­го хлоп­ця увільни­ти. Ка­же, що в ме­не є ще мо­лод­ший син, що ми ще обоє здо­рові, і че­рез те Ми­хай­ла не увільнять. «Навіть і не по­чи­най нічо­го,- ка­зав він,- і не трать крей­царів, бо од­на­ко хлоп­ця тобі за­бе­руть!» Отак ска­зав мені та ще й до­дав: «Ті три ро­ки по­ка­жуть хлоп­цеві світ і по­да­дуть на­уку, що йо­му, пев­но, в житті при­дасться,- ска­зав він,- нічо­го йо­му не пош­ко­дить, не бійся!»

Знаєте, він го­во­рив, як го­во­риться. Він, мо­же, має і прав­ду, і ціса­реві тре­ба да­ти, що йо­му, як ка­жуть, на­ле­житься! Але, Докійко! є ти­сячі й ти­сячі жовнірів на світі, чо­му ж ще й мій має йти ту­ди? Чо­го маю ще й я тра­ти­ти свою ди­ти­ну?… Адіть на нього, гу­ляє…

Поглянув за гу­ля­ючим хлоп­цем своїм, і го­лос ур­вав­ся йо­му в горлі.

- Гуляє. Стільки й доб­ра йо­го! - відповіла Докія, а потім пов­то­ри­ла жур­ли­во:- Чо­му має ще й він іти?

- Я дав би кров свою, ко­би лиш міг зат­ри­ма­ти йо­го! - тяг­нув далі Івоніка.- По­га­дай­те собі ли­ше, Докійко… три ро­ки! Три ро­ки ли­ши­ти­ся мені без пра­вої ру­ки. Три ро­ки об­роб­ля­ти мені зем­лю без нього, без нього зби­ра­ти, без нього сіяти! Бджілки наші без нього дог­ля­да­ти, а ху­до­ба… ви ду­маєте, що ху­до­ба не пізнає сього та­кож? Га­дай­те ви собі оце! Я не змо­жу чис­ти­ти її щод­ня і че­са­ти так, як він, а мо­ло­дий го­лос зна­ють во­ни ліпше від мо­го! Ко­ли по­га­даю на те все,- а я все ли­ше ту од­ну гад­ку маю,- то сер­це ціпеніє мені в гру­дях із жа­лю, і я не вид­жу світу пе­ред со­бою!

- Робіть що, бадіко! - обізва­ла­ся Докія рішу­че й ог­ля­ну­ла­ся обе­реж­но дов­ко­ла се­бе.

- Я хо­чу так…- відповів він.- Маю трис­та ринських. Бог один знає, як я скла­дав їх до­ку­пи! Крей­цар до крей­ца­ра… від ро­ку до ро­ку… то за хліб, то за мед… то де­що спро­дав із ху­до­би… та й зло­жив. За них я, мо­же, ви­куп­лю си­на! - до­дав тай­ком, звер­нув­шись бли­зенько до Докії.- Я їх гірко за­роб­ляв, мо­же, при­не­суть мені щас­тя. Ра­до віддам їх, ко­му бу­де тре­ба. І більше дав би ще. Я спро­дав би й мою па­ру чер­во­них биків.

- Ті чер­воні, пишні би­ки?! - клик­ну­ла Докія з ди­ва, не­на­че пе­ре­ля­ка­на.- То­го вже не робіть. Шко­да ве­ли­ка!

- Чому? - ска­зав він.- Я би се ра­до зро­бив, ко­би лиш знав, що Ми­хай­ло ли­шиться мені до­ма. Як бу­де­мо