Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.
— Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.
Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.
— Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.
— Ти оце згадала… Марту Стефанівну. А до неї як попала?
— Ігуменя віддала мене в найми. Хазяйка добре платила монастирю.
— І ти терпіла? Та хіба ти річ? Ти ж людина.
— Я свята діва, Васильку. Божа людина. Все терпіти мушу.
— Де ти живеш? В який час? Десять років вільно живемо. У нас тепер тільки той не став людиною, хто не захотів. Навіть колишні банкіри та поміщики працюють. Куркулі стали колгоспниками. Фабрикант на власній фабриці заробляє собі на хліб. Усе Закарпаття чесно трудиться. А ти… І не надокучило тобі бути чорним опудалом? Невже не хочеться жити, як усі люди? Невже не хочеться стати звичайною людиною? Лю-ди-но-ю!
Марія посміхнулася, поправила волосся, знизала плечима.
— А хіба я не людина? Поглянь, все у мене на місці: очі, ніс, голова, руки, ноги, губи…
— Яз тобою серйозно, Маріє. Облиш жарти! Чого покликала? Що потрібно святій діві від безбожника? Кажи!
— А я вже одержала, що хотіла.
— Так?.. Цікаво, що ж ти одержала?
— Не бійся, ти нічого не втратив. Надивилася на тебе вволю, побалакали з тобою — от і все. Більше нічого й не треба. Давай тепер про діло поговоримо.
— Ех, Маріє!.. — Він узяв руку дівчини, притулив до своєї щоки. — Не розберу я тебе: то притягуєш, то колешся, то розумниця, то…
Вона висмикнула руку.
— Не треба. Давай краще до діла перейдемо.
— Яке ще там діло! — роздратовано, майже сердито сказав Гойда. — Кинь свої вигадки, ні до чого вони тепер.
— Ні, Васильку, я не вигадую… В монастирі з'явився новий служка. Стереже і лікує виноградники. Добрий майстер у цій справі. Сивий. Обличчя в зморшках. Глухуватий. Кульгає на праву ногу… Ігуменя приголубила його.
— Ну? — скрикнув нетерпляче Гойда, коли Марія замовкла.
— Не доводилося тобі його бачити?
— Ні, не бачив. Звідки він узявся? Коли? І чому тебе зацікавив?
— Зажди, все розкажу… Мовчазний цей виноградний лікар! Богомільний. Постить. Все хреститься, після кожного слова бога згадує. Вина не п'є. Не лається. На черниць очей не зводить. Ігуменю шанує, ніби вона богородиця.
— Як його звуть? Прізвище?
— Дідом Петром його величаємо. Петро Кашуба. Хочеш подивитися на фотографію?
— Кашуба, Кашуба!.. — повторив пошепки Гойда.
Перед ним постав чоловік, який одсилав рекомендовану бандероль на ужгородському поштамті і не наважився одержати телеграму до запитання.
Марія вийняла з кошика, в якому лежав її чорний одяг, невеличкий згорток. Повільно розв'язала хусточку, обережно, двома пальцями взяла велику наклеєну на товстий картон, фотографію.
На тьмяному, пожовклому від часу папері була зображена худорлява, сутула, стара людина: сива голова, дряблі, вкриті зморшками, обвислі щоки, біла борідка, безбарвні очі, великі вуха, обвуглена люлька-носогрійка у щербатих зубах.
— Знаєш, хто це, Васильку? — запитала Марія.
— Ні, цього чоловіка я не знаю. Чим він тобі не сподобався?
— Це не Петро Кашуба. В чужу шкуру заліз. У сні розмовляє чужою мовою, здається, англійською. З пістолетом і вночі не розлучається. Радіопередавач має.
— Своїми очима радіопередавач бачила?
— Бачила.
— Як же ти умудрилась?
— А я ніяк не умудрялась. Випадково підгляділа. А потім перевірила. Спеціально для тебе.
— Спасибі, Маріє!.. Ти все-таки це черниця, не свята діва, ні!
— Слава богу, розглядів. Ех, Васильку…
— Ну, добре, під час пожежі про погоду не розмовляють. Кашуба не здогадався, що ти його розкусила?
— Що я, дурна, прикинутися не вмію? — На її обличчі з'явився вираз винуватості і покірності. — Не бійся, перед тобою я завжди чиста і правдива.
— Давно він працює у вас?
— Другий місяць.
— Звідки приїхав?
— З Дунаю.
— Що він там робив?
— У тамтешньому монастирі служив. Теж виноградники лікував і стеріг.
— Де він живе?
— У печері, біля винарні.
— Сам?
— Із собакою Ужком. Злий. Голосистий. І чуйний. Без мене не підберешся до нього, зчинить галас. Проведу, якщо хочеш.
— Коли буває у своїй печері?
— Вдень. Уночі стереже виноградники.
— Добре! — Гойда змотав волосінь. — Я повинен іти. На все добре, Маріє. Зустрінемося тут завтра. Прийдеш?
— Прийду, Василю.
Шатров мовчки, час од часу занотовуючи щось у блокнот, вислухав докладну розповідь Гойди про невдале полювання на «райдугу» і глибоко замислився. Хто він, цей Кашуба? Яке виконує завдання? Прямо чи посередньо був зв'язаний з Картером? Чи знав він, що американець приїжджав до Ужгорода? Взагалі, чи відома Кашубі ця особа? Шатров повторив свої запитання вголос. Гойда спробував на них відповісти. Він радів, що трапилася нагода поміркувати разом із своїм учителем і другом.
— Я гадаю, — сказав Гойда, — що Кашуба міг і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.