Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Йдучи сходи ми вниз, Гундлах подумав, що ті слова Хілларі нагадують приховану погрозу. Проте, коли він знову сидів у автомашині, то намагався переконати себе, що це в нього від гризот сумління — адже він поводився з ними досить різко. Ні, чесний початок — завжди добра прикмета. Всілякі жорстокі непорозуміння треба владнати насамперед, як казан Макіавеллі. Та горила поводиться досить нахабно, набиває собі ціну, а пропозиція надати охоронця — то вже справжнє знущання.

— До готелю? — запитав Гертель.

— Спочатку в посольство. І будь ласка, надалі не розповідайте нікому, якщо вам здаватиметься, що за вами назирці хтось їде. Це викликає всілякі непорозуміння… А як шеф транспортного відділу, ви взагалі не зобов'язані супроводжувати мене особисто.

— Відділ розвалиться й без мене.

— Дайте мені машину, план міста — і все буде гаразд.

— Пане доктор, ми добре знаємо свої обов'язки.

Гундлах засміявся, йому сподобався тон розмови, їздити самому, без начальства, звичайно, зручніше. Тут є свої переваги, бо під час закордонних відряджень їхні співробітники не завжди дотримувались субординації і опікали один одного незалежно від посади, яку вони займали по службі.

На посольство Гундлах не покладав особливих надій. Воно містилося трохи вище на Ескалоні, де починалась вулиця Поніенте. Обабіч парадного входу росли великі декоративні кущі з яскравими квітками, кущі навіть заважали ходити, та й персонал посольства зараз був невеликий. Через хитку політичну ситуацію в країні посол Нойкірх разом зі своїм штабом був тимчасово відкликаний. За відомостями Вінтера, в керівних колах Федеративної Республіки Німеччини точилася дискусія щодо Сальвадору, і там досить скептично дивились на тутешній наскрізь прогнилий режим. Міністр економічного співробітництва заморозив допомогу, виділену для розвитку країни на суму двадцять мільйонів, в той час як міністр закордонних справ за порадою США гальмував розрив стосунків із Сальвадором. Внаслідок цього зійшлись на середньому: дипломатичну діяльність у цій країні зведено майже нанівець, хоч до цілковитого розриву й не дійшло: обов'язки посла ФРН виконував тепер генеральний консул та повірений у справах ФРН.

Гундлаха прийняв радник посольства Вальман, дебелий русявий чоловік з голубими очима. Його обличчя і тіло, здавалося, мають схильність розпливатись. Незважаючи на люб'язність, він видався дуже несимпатичним, навіть бридким. В його відсутності співробітники називали його то Ляльмаиом[2], то Швальманом[3].

— Ми саме чекали на вашого представника, — мовив він, трохи підвівшись, але його важка туша знову плюхнулась у крісло. — Що ж ми можемо для нас зробити? Боюсь, дуже мало… В цьому трагічному випадку ми, на жаль, майже безпорадні. Наш пилив на уряд з кожним місяцем зменшується. Не кажучи вже про те, що цей уряд, хоч як би ми до нього ставились, не відповідає за дії повстанців. Та цього й не можна від нього вимагати.

Вальман намалював досить невтішну картину. Його гладенькі руки, натреновані як на заперечливих, так і на лагідних, заспокійливих жестах, безцільно лягли на стіл.

— А ви не маєте контактів з повстанцями? — запитав Гундлах.

— О боже, як ви собі це уявляєте?!

— Зрештою, представники так званого Фронту національного визволення їздять по країнах Європи, домагаються матеріальної й моральної підтримки, їх приймали навіть у Бонні.

— Можливо. Але тут, у цій країні, нам ніхто б не подарував таких контактів.

— Ну, я думаю, Фронт не залишився б у боргу. Принаймні вони б хоч не чіпали наших людей.

В очах Вальмана раптом з'явився якийсь божевільний переляк.

— Це було б цілковитим порушенням міжнародних правил. Ми можемо говорити лише з представниками того уряду, в якого ми акредитовані.

Гундлах іншого й не сподівався почути. Допомога Дорпмюллерові була поза межами повноважень посольства. Залишався один вихід. Гундлах розповів про підключення до справи американських детективів, про поки що невтішні наслідки їх роботи і попросив Вальмана навести довідки про фірму ВВВ: чи можна їй довіритись? Вальман кивнув і, трохи заспокоївшись, щось занотував, оскільки ж у приймальні не виявилося секретарки, він викликав чергового й передав ним записку в якийсь відділ посольства.

— Ваше завдання нелегке, — пробелькотів Вальман, щоб заповнити паузу. — Будівництво на річці Лемпі припинилось. Там тепер дуже небезпечно. Ми, звичайно, в курсі справи… Та я хотів би, зрештою, щоб ми могли…

— Пробачте, що б ви хотіли?

— Покинути все отут і повернутися додому. Аби якнайдалі звідси! Ви знаєте, що в цьому місті вже викрадено понад два десятки дипломатів? А нещодавно — послів Південно-Африканської Республіки й трьох сусідніх держав. Це тут зайшло дуже далеко. За представників фірм вимагають грошовий викуп; таку умову легко виконати. А за дипломатів ставлять інші вимоги: уряди повинні передавати по радіо й з телеекранів їхні відозви, випускати на волю заарештованих, хоч це й дуже шкодить їхньому авторитету! Проте вони змушені на це йти. А що вдієш?!.

Гундлах міркував, чи чекають від нього співчуття до високооплачуваних державних службовців, яким за кордоном жилося зовсім непогано, але жаль до них не прокидався в його душі. Прихід посильного звільнив його від мук сумління.

— Репутація Ворда, Вебстера й Віллоубі бездоганна, — сказав Вальман, прочитавши принесений йому папірець. — Очевидно, досить кваліфіковані люди. Їхнє бюро від Мексіки до Аргентіни владнало п'ятдесят інцидентів з викраденням.

— Це що, відомості з комп'ютера?

— Ні, це довідка співробітника американського посольства, ми з цим чоловіком часом консультуємось у таких питаннях… Сподіваюсь, пане Гундлах, що я певною мірою вам допоміг. Мені здається, вам не залишається нічого кращого, як співробітничати з ВВВ. Бажаю успіхів!

Сідаючи в машину, Гундлах сказав:

— До готелю.

Автомобіль повільно котився згори.

— Бачите оту дівчину на розі, перед кафетерієм? — запитав Гертель. — Раніше вони збиралися в центрі, а тепер підходять аж до посольства… — В