Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Якщо зовні демонструвалась професійна безпека, то за сталевими дверима, схожими на двері сейфа, все сяяло розкошами й красою. Фірма купалася в золоті й грошах; та воно й не дивно, коли врахувати її річний прибуток — тридцять мільйонів доларів, а також те, що майже дві третини цієї суми становили гроші, отримані за викрадених осіб. Тільки шеф бюро, містер Хілларі, здивував Гундлаха. Гундлах уявляв собі його худим і довготелесим, спритним янкі, який пройшов через вогонь і воду, щось середнє між біржевим маклером і сектантським проповідником, а опинився перед солідним, навіть простодушним чоловіком, який наказав подати гостеві з ФРН сніданок, оскільки той ще не снідав. Неприємне враження справила на Гундлаха лише непроникність обличчя Хілларі, ввічлива міміка якого не дозволяла розгадати, про що він думає: американська школа самовладання. З'ївши з апетитом сандвіч, Гундлах так нічого й не довідався, Хілларі здавався йому неприступним, мов граніт.

— Ми пояснили панові Зайтцу, щоб він вимагав точного підтвердження, — сказав Хілларі після кількох незначних слів. — Найкраще — звичайно, фото, на якому жертва була б зображена з сьогоднішньою газетою в руках. Зараз ми чекаємо телефонного дзвінка і зробимо монтаж розмови. Ми підключились до лінії вашої контори; це був наш перший крок.

— А хіба магнітної плівки не досить?

Рішуче заперечивши, Хілларі пояснив, що гудіння зіпсованого кондиціонера так сильно глушило голос, що зрозуміти можна лише кілька речень, та й то не зовсім; між іншим, там є таке місце, де Дорпмюллер — якщо це був справді він — запевняє, ніби з ним усе гаразд і він переконаний, що за півтора мільйона його звільнять…

— Пан Зайтц не зміг упізнати Дорпмюллера з голосу. Та плівка дійсно може виявитися сфабрикованою людьми, які знають, що сталось, і хочуть отримати гроші, не маючи Дорпмюллера.

Ці повчання ставали нестерпними.

— Про суму викупу газети не писали; незважаючи на це, їм вона відома.

— Таке трапляється.

— А хто першим прослухав плівку? — запитав Гундлах. — Ви чи пан Зайтц?

— Він доручив це нам, бо касета не підходила до його магнітофона й він боявся пошкодити плівку. Адже в нас із ним тверда домовленість — без нас нічого не робити.

— Він сам приніс вам касету?

— Ні, пан Пінеро ходив по неї. Саме він і веде цю справу. Ми ніколи не йдемо на ризик.

Почуття недовіри в Гундлаха зростало. «Невже викрадачі такі простаки?» Як правило, вони завжди уникають робити будь-які записи, котрі могли б виказати місце перебування викрадачів, але невже вони такі дурні, що не зуміли виготовити фотографію, яка не видасть їх? Друга загадка: Дорпмюллер говорив англійською мовою, очевидно, за вказівкою викрадачів, які хотіли розуміти все, що він скаже; проте дуже дивним здавалося, чому Хілларі й Пінеро спочатку прослухали плівку без Зайтца. Вони дуже легко могли поліпшити якість запису, зробивши копію й зменшивши сторонні шуми. Але лишається неясним: що це їм дало б? Гундлах думав, дожовуючи сандвіч. Звичайно, з трьох мільйонів марок можна брати майже тисячу марок прибутку щодня; а коливання курсу на біржі давали, крім всього, ще й спекулятивні прибутки, але для детективів такого гатунку то дрібниці. Не інакше, як ці два пани просто наповнюють власну кишеню; тоді, виходить, їхні мотиви зрозумілі.

— А сума вже лежить напоготові?

— Звичайно.

— А чи не могли б ви показати мені ті гроші?

Хілларі мовчав. Обличчя, як кажуть, дзеркало душі, але в обличчі Хілларі нічогісінько не віддзеркалювалось, воно лишалося незворушним, як маска, як зображення на картах для гри в покер. Мить тривала напружена мовчанка, нарешті Хілларі сказав:

— Гроші ми поклали в банк.

— На свій рахунок? — глянув на нього Гундлах, усвідомлюючи, що питання досить пікантне; у своїй фірмі він лише в крайньому випадку зважився б на таке приниження співробітника. Але тут належало розставити всі крапки над «і», чітко з'ясувати, кому, власне, належать гроші й хто ними повинен розпоряджатися. Саме настав той крайній випадок.

— Ні, в сейфі,— відповів Хілларі по певній паузі.— Десять тисяч банкнотів по сто доларів і десять тисяч — по п'ятдесят доларів, у двох валізках, як обумовлено вимогою. Може, хочете самі пересвідчитись?

— Пізніше. І краще тут. Гроші повинні лежати напоготові. Адже тут для них теж надійне місце.

— Трохи ризиковане.

— Заради визволення вашого клієнта треба, звичайно, йти на такий ризик. Я мав можливість бачити частину вашого захисного обладнання, воно справляє враження… А поліція в курсі справ?

— Яка саме поліція?

— Як то «яка»?

— Ну, в Сальвадорі, власне, вісім різних служб, які відповідають за порядок та безпеку. З котрою саме, на вашу думку, ми повинні співробітничати?

— Це вам краще відомо.

— Відверто кажучи, я трохи здивований. Найчастіше, ми працюємо самостійно. В нормальних випадках цього від нас навіть вимагають і обумовлюють договором.

Гундлах кивнув, вирішивши облишити цю тему. То був один з прийомів його тактики. Під час суперечки він намагався спантеличити партнера несподіваними запитаннями. Тепер він відчував, що йому пощастило трохи втомити Хілларі й змусити до відступу. Справжній бій попереду, він ще дасть йому ні» носі, як любив висловлюватись батько, котрий служив під час другої світової війни в чині капітана.

— Після обіду ми повернемося до нашої розмови, — сказав він, а вже біля дверей почув слова Хілларі:

— Може, прислати людину для вашої особистої охорони? Пана Зайтца ми також охороняємо.

— Ні, щиро вам дякую.

— Як хочете, сер.

— Адже викрадачі не зважаться двічі доїти одну й ту саму корову.

— На вашу думку, супротивник не дуже численний і діє згуртовано?

— А хіба ліві сили діють не досить раціонально? — перепитав Гундлах.

— За машиною, яка везла вас із аеропорту, їхав жовтий «датсун». Хочу відразу внести ясність: