Читати книгу - "Ойойкове гніздо"

— Це дуже секретна штука, — відмовляє, — не можна нікому давати…

…Згадавши, як носився Федько з своїм подарунком, Льоня сердито чвиркнув у воду:

— Жаднюка!

Він зручніше вмостився на камені і окинув поглядом протилежний берег, де серед верболозу, над самою річкою, височіла вибілена дощами і сонцем скеля, дуже схожа на лису голову велетня. Під тою скелею починався хід у підземелля, а там, десь глибоко-глибоко, як переказували люди, в давні часи гайдамаки сховали зброю.

— Ось найду ті скарби, — замріявся Льоня, — усім роздам: тому лук, тому стріли чи спис, а Щербатому — дірку від бублика. Хай ковтає завидки.

Льонька уявив собі, як зеленіє від заздрощів Федько, і зовсім повеселішав. Роздягшись, прямо з каменя шубовснув у річку, та так, що аж хвилі пішли по воді.

Ще здалеку Федько помітив: сидять під хатою Льонька з Мишком і про щось захоплено говорять. Тихого і спокійного Мишка сьогодні не впізнати. Дивись, що витворяє! То впаде на землю і вужем звивається, то, раптом схопившись, ловить руками повітря. Чудасія — та й годі!

Федько нерішуче пом’явся на місці. Підійти до них і послухати? Проженуть — це ясне діло. Люльку і ойойкове гніздо не простять.

І все-таки не міг втерпіти, потихеньку підкрався, став за деревом.

— А лисенят як? — почув Мишків голос. — Там же їх троє.

— Мішок візьмемо!

Це вже Льонька озвався.

— Не донесемо. Лисиця важка. Ти ж сам бачив: як наше теля завбільшки. Хвіст по самій землі волочиться…

«Яка лисиця? Які лисенята?» — не міг второпати Федько. Далі терпіти було надсилу.

— Про що ви там торочите? — спитав недбало. Заклав руки за спину, з погордою глянув на хлопців. Ваші розмови, мовляв, не дуже мене цікавлять.

Льонька нахмурився, непомітно сіпнув за руку Мишка. «Ані пари з уст!» — означав той жест. Та Мишка попереджати не треба було. Побачивши за деревом Федькову голову з наїжаченим житнім чубчиком, він схилився і став заклопотано копирсатися в землі.

— Про яку лисицю говорите? — вже м’якше перепитав Федько.

Льонька пирснув у кулак:

— Про таку руду, як ти…

Удвох засміялись і знову мовчать. «Так від них нічого не взнаєш», — вирішив Федько. Він удав, що здогадується:

— Фі, знаю! Щось придумали? Хочете мене піддурити? Не вийде, голубчики!

Мишко обурився:

— І зовсім не придумали! Льоня нору знайшов. Ось що!

«Лисичу нору!» — не повірив своїм вухам Федько.

Він давно вже чув, що в селі лисиця об’явилась. Схватить курча — і в берег! А де живе розбійниця, нікому не вдавалося дізнатись. Невже хлопці щось провідали? Він підсунувся ближче, проте сказав якомога байдуже:

— Хм, знайшли… Видумуєте, мабуть…

— А таки знайшли! — кинув ображений Льоня. — І лисицю з лисенятами бачили! І підемо сьогодні ловити.

Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її…

— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: «Невже ви такі жорстокі?» — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?

— Ти нам не друг! — відрубав Льоня. — Ти менших завжди зобиджаєш!

Федько винувато підшморгнув носом.

— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.

— Не буду…

— І обдурювати не будеш?

— Не буду…

Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:

— Це ти зараз клянешся. А потім…

— Та не буду! Чесне піонерське! — Голос у Федька дрижав. — Ну, хочете — молочай їстиму!

Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.

— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня. — Пішли!

Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. «А може, справді хочуть мене розіграти?» — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.

Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.

— Лягайте! — шепнув Льоня.

Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.

— Шарудить! Значить — в норі.

Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.

— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько. — Ловити треба…

В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.

— Втекла…

Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.

— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько. — Завтра спіймаємо.

На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.

— Почекайте мене.

Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.

— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.