Читати книгу - "Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки"

Ця операція складалася з трьох етапів:

Етап 1.

Хтось зі «своїх» дзвонить у двері нашої квартири і швидко зникає.

Етап 2.

Інший посвячений у механізм конспірації спостерігає за вікном із вулиці і подає знак, коли бабця відходить до дверей. Я в цей момент перебуваю в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.

Етап 3.

Я швидко зникаю у дверях під'їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. Після закінчення побачення вся операція повторюється.

Система конспірації була детально продуманою і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.

«Ти смотри, – дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею, а більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив. – Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та й зайдуть у квартиру, – припускала вона вголос, а потім додавала: – Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих умирають, а я, стара, живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко».

Щоб заспокоїти бабцині підозри, я просила Вітиних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.

«Ці мені хулігани, – відразу ж повідомила бабця. – Уже й до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили».

Відчувалося, що їй стало легше на серці.

Але я все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що рано чи пізно вона таки зіставить мою відсутність із таємничими хуліганами, або випадково колись повернеться до вікна швидше, ніж слід, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить утікаючого від вхідних дверей друга Віті, або хтось із сусідок випадково побачить мене в сусідньому під'їзді…

Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.

«Та воно, знаєш, – починала вона ніби сама до себе. – Воно й не так важно, чи є в нього діплом, чи нема. Основне, шоб человєк був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всєгда поможе сумку нести, коли ідеш з магазіна. Всєгда поздоровається, спита, як здоров'я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів нє імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться».

Так воно й сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.

Шекспір, Ромео, Галицько-Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п 'ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все одно ніхто не вірить?

Не гаючи часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. З'ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивний процес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова в неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.

Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж у медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Усі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль – це мій єдиний шанс, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до Політехніки, все було б значно простіше, бо там конкурсу майже немає. Особливо на програмування, що й не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп'ютерів.

Моє життя відразу стало інтенсивнішим. У школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо, згідно з черговою постановою уряду, тривалість обов'язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Усі інші, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно з документами навчалися в 11 класі, перейшовши туди просто з 9-го. Незрозуміло, навіщо це було потрібно, але життя ускладнило.

Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об'ємні перекази зі збірників «Життя і школа», «Життя і слово», «Життя і наше майбутнє», «Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями на зразок: «У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже й невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки, і сплетені між собою невидимими цівочками промені сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою і водночас майже незбагненної гармонійності й закономірності. Надходила осінь». Або: «Зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої в переливах світла, що відбивалося й на вкритій усе ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і в самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю». Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі здебільшого одержувала лаконічну відповідь: «Мала ще. Підростеш – сама зрозумієш». Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень майбутній викладач читав мені (разом із ще двома абітурієнтками) лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам'ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.

Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу.

прочитав уголос тато, сказав: «Гм…» і