Читати книгу - "Репетитор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я прикидаюся.
— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.
— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.
— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.
Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.
— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?
Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.
— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.
— А може, навпаки: говорить те, що думає?
— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.
— Всі ми не такі.
— Так, але ви в тринадцять років не…
— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.
Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.
Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.
Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…
— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.
— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.
Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…
— Я просив би вас залишитись.
Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.
Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.
— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?
— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.
— Дуже приємно.
— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.
— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.
— Малий ще по батькові зватись.
— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.
— Мені здається, що в тебе піднімається температура.
— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?
— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.
Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.
Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.
Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».
Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.
— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.
Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!
— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?
— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.
— Щось ще?
— Сильно у вас тут…
— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.
Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.
— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?
Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!
— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?
Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.
— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репетитор», після закриття браузера.