Читати книгу - "Мандрівка в безвість"

Крізь відчинену величезну залізну браму з чорної пастки тунелю видніється щось подібне до велетенського рефрактора. В ньому на блискучих крицевих кулях стояла величезна продовгувата металева ракета з круглими вікнами, немов ілюмінатори пароплава. Кілька робітників закінчували останні підготови.

— Залога ракети прибула. Люди почувають себе добре, — доповів Бутермільх головному інженерові.

— Чудово! Вітаю наших славетних міжпланетних літунів, — привітався Крафт, тиснучи руки, — запевняю вас, цю надзвичайну мандрівку ви закінчите цілком вдало, коли притримуватиметеся приписів, яких навчив вас інженер Бутермільх. Він дуже задоволений вами і казав, що ви добре засвоїли його лекції… Прошу заходити. — Вони разом підіймаються високими східцями досередини ракети, що уявляла собою добре устатковану каюту. — Чи не знаходите ви різниці між цією і учбовою?

— О, ні! Ці прилади зовсім однакові, — відповів Ярослав.

— Цілком справедливо! Ця машина не має жодних недоробок. Ви можете бути в ній так упевненими, як я в своєму «Майбахові». Гляньте, ось стерна глибини, це підойма до рушія… це гальмо… — промовляв головний інженер, доторкаючися рукою до блискучих приладів.

Підвівши Ярослава і Юрія до круглого вікна спереду ракети, Рудольф Крафт звернув їх увагу на яскраву зірку.

— Це — Марс! Мета вашої подорожі. Так ви його бачите неозброєним оком. Тепер гляньте у телескопа.

Ярослав сів у зручне м’яке сидіння і в окулярі потужного телескопу побачив синювату планету, що випромінювала яскраве світло. © http://kompas.co.ua

— У випадку, коли ви сядете на воду, ракета повинна виплисти на поверхню. В задньому відділі лежать два особливих гумових човни, які ніколи не тонуть. Вас навчили, як з ними поводитися?

— Так! Нам це з’ясував пан Бутермільх.

— Вам зрозуміло все?

— Цілком, — байдуже відповів Юрій.

— Може, маєте якісь запитання?

— Ні.

Залога ракети займає свої місця. Одягає навушники.

Ярослав допомагає Олені застібнути шкіряного шолома з вмонтованим радіотелефоном. На хвилину він глянув у чудові, широко розкриті карі очі. Хлопцеві стало шкода цієї дівчини, яку він покохав понад усе. Але… в голові така нісенітниця, все перемішалося — поняття, бажання і можливосте, життя і смерть — кохання. І чим закінчиться все це — він не знав, але з напруженням очікував скоршої розв’язки, чи виходу з цього лабіринту.

— Не боїшся? — запитав він Олену.

— Ні, Ярославе! Я вже хочу швидше знати, чим це все скінчиться? — прошепотіла вона.

Інженери, потиснувши руки, залишили каюту. За ними глухо гупнули металеві двері.

— Так! Тепер відтято все, що пов’язує нас із Землею. Відрізано шляхи до відступу. Тепер ми вже ніколи не з’явимося на Землі, — подумала вголос Олена, і щось гірке зчавило її горло.

Електричні лампи освітлювали складну апаратуру та зосереджені й зблідлі обличчя людей.

— Увага, увага! Займіть місця. За хвилину буде дано старт, — чути з гучномовця голос інженера Крафта.

Пливуть у безвість секунди напруженого очікування.

— Бу-а-а-а-ах!!!

Страшенний вибух підкинув їх у повітря, і ракета під безперервні, немов грім, вибухи починає набирати швидкість.

Олена Ярош глянула крізь ілюмінатора і побачила освітлені місячним сяйвом гори.

— Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! — вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.

Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…

Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…

Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.

Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.

— Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, — передавав він телефоном.

Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.

— Як легко дихати, друзі, — промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. — Чудово, — закінчує вона, але думки не залишають її.

Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.

Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, — таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, — життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.

Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.

З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!

Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:

«Що сталося? — збентежено подумала вона, прислухаючися. — Чомусь не чути вибухів ракети».

Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.

— Зіпсувався мотор! — вигукує першим Ярослав. — І тепер,