Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Ну гаразд, годі про сумне. Наступного разу поговоримо про Паріса та яблуко розбрату.

Якби ж знаття Марії, що наступний раз настане дуже нескоро (передчуття, на жаль, не обманювали її)…

А зараз вона милувалася своєю дочкою і намагалася відігнати тривожні думки.

— Чим ти збираєшся зайнятися ввечері?

— Ми хочемо з Дімітрієм піти до бухти дивитися на падаючі зірки, — безтурботно відповіла Софія. — Дімітрій розповів мені, що в серпні найрясніший зорепад, і якщо під час падіння зірочки встигнеш загадати бажання, воно неодмінно здійсниться.

— Добре, тільки візьміть із собою Гатті, час уже пізній.

— Звичайно, мамо.

Софія і Дімітрій сиділи, обнявшись, і дивилися то на море, то на небо. Впало вже чимало зірок, але молоді люди були настільки зачаровані тим, що відбувається, що загадати бажання так і не встигли. Більш того, захоплені одне одним, вони не помітили, як навколо все несподівано затихло, завмерло… Наближалася страшна для Стамбула подія серпня 1776 року.

У гавані ліниво погойдувалися кораблі, деякі з них, незважаючи на вечірній час, усе ще розвантажували.

Над Константинополем і протокою плив повний місяць. У його світлі Золотий Ріг відливав сріблом, хвилі тихо плескалися біля ніг. За протокою лежали Пера і Галата, де в основному жили європейці і розміщувалися посольств. По причалу повільно прогулювалися парочки. Здавалося, ніщо не може порушити звичного ритму вечірнього міста…

Раптом Гатті жалібно заскиглив, а коли господиня не звернула на нього уваги, почав голосно гавкати, підбіг до Софії, схопив її за руку і потягнув від моря.

— Гатті, відійди! Я з тобою вдома пограюсь! — накричала на нього дівчина.

Якби вона зазирнула в його очі, то побачила б у них жах. Сенбернар відпустив її і стрімголов кудись утік.

І раптом від моря долинув якийсь шум, небо на горизонті потемніло, і місто здригнулося від підземного поштовху. За ним сталися другий, третій. Здавалося, що земля ожила, заворушилася під ногами. Задзвонили дзвони в церквах, і згодом стихли — дзвіниці почали руйнуватися. Судна, неначе від подиху велетня, зривалися з якорів, зіштовхувалися і перетворювалися на тріски. Величезна хвиля обвалилася на берег, підхопила Софію і Дімітрія і потягла в море. Дівчина знепритомніла…

Отямилась вона вже на березі. Юнак в останній момент зачепився за щось і утримав Софію. Шок, який спочатку охопив молодих людей, швидко минув. Вони зрозуміли: це землетрус. Тишу, що запанувала відразу після поштовхів, розірвали крики людей. Крики жаху і відчаю. Дімітрій і Софія схопилися на ноги і кинулися бігти додому. У душі кожного жевріла надія, що вдома все добре. Але по мірі наближення до будинку надія гасла: майже всі будівлі були повністю або частково зруйновані, прохід по вуличках і провулках був у завалах.

З останніх сил Софія дісталася до свого будинку. Точніше, до того, що від нього залишилося. Будівля була зруйнована повністю. Крик жаху, болю, розпачу вирвався з її грудей. Оббігши руїни, вона побачила матір. Та стояла на колінах, і по її очах, повних жаху, Софія все зрозуміла. І все-таки зважилася запитати:

— Мамо, де батько?!

Марія відчужено подивилася на дочку і мовчки вказала рукою на завал. Біль пронизав тіло дівчини, вона опустилася на коліна й обняла матір.

За п’ять років до описаних вище подій, в один із квітневих днів 1770 року в розкішному палаці в Кристинополі вісімнадцятирічний український граф Станіслав Потоцький сперечався зі своїм батьком Францем Селезієм.

— Батьку, Європа вже поступово відмовляється від панщини. Як ти не можеш зрозуміти, що відносини «господар — наймит» відживають вік? Так, на якомусь етапі вони приносили свої плоди, але зараз застаріли. Це стосується всього: і землеробства, і скотарства, й інших напрямків діяльності у сільському житті.

— І що ж ти пропонуєш, сину мій дорогий?

— Пропоную поступово перейти від панщини до оброку, а потім і до оплати праці.

Суперечка розгорялася.

— Свободу селянам! — несподівано закричав із далекого закутку карлик Ян, улюбленець матері Станіслава Анни Ельжбети.

Батько зручніше влаштувався у кріслі, якийсь час помовчав, збираючись із думками.

— Ну, поміркуймо, — не вгамовувався Станіслав. — Останнім часом доходи знизилися? Так?

— Так, так. Сім’я зростає — зростають і витрати.

— І ти пішов найлегшим шляхом: увів два нових податки — димні і пасічні. Але ж селяни і так уже стогнуть від інших податків. Та ще й панщина!

— Старий я вже для твоїх нововведень, — відповів батько, — до того ж від добра добра не шукають. Ось одружишся, дам тобі кілька сіл під Тульчином, там і випробуєш свої ідеї.

— До речі, у травні на твій день народження приїдуть Мнішеки, — в розмову вступила мати Станіслава. — Зверни увагу на Жозефіну. Дуже вихована, освічена дівчина. Вона склала б тобі добру пару.

— Мамо, припини. Мені ще рано одружуватися. Свобода понад усе.

Мати зітхнула і нічого не відповіла. Зате карлик заходився танцювати біля Станіслава, наспівуючи веселу пісеньку про те, як молода дівчина обдурила простодушного хлопця.

Сімдесятирічний батько поглянув на сина й усміхнувся. Він дуже любив його, і не тільки тому, що Станіслав був єдиним хлопцем серед п’ятьох дітей і що бачив у ньому опору в майбутньому. Графу Францу подобалися натиск, сміливість думок сина, хоча він і не завжди їх підтримував. Батько дуже любив свого сина просто тому, що це був його син.

«Може бути, я справді вже старий і відстав у економічних питаннях, — думав Потоцький-старший, — хоча енергії у мене ще достатньо. І досяг я багато чого».

І справді, Франц Селезій був одним із найбагатших людей Європи. Воєвода Київський мав річний дохід у три мільйони злотих,