Читати книгу - "Колиска сонця"

— Може, і ти вже підеш, — сказав старший, поклавши валізку на лавицю.

— Та ні. Посаджу тебе на автобус, а потім піду. Парко так, а ти ще й куртку одягнув.

— У нас, вдома, не думай, що так уже й тепло. А я ж до зорі ще збирався.

— Ти гляди, — повчав менший, — будеш іти на вокзал — бережись машин. Їх у нас стільки, що вулиці спокійно не перейдеш.

— Не суши собі голову, стільки би й жури мав.

Менший умовк. Приперся до дерева, глянув на старшого, що пильнував за автобусом вулицю, потім опустив очі долу і почав черевиком длубати землю біля пристовбурного круга.

Видно, його мучило щось, він хотів про це сказати старшому, але ніяк не наважувався.

— Гарно тут у вас, — сказав старший, пильнуючи і далі вулицю. — Каштани так красно розцвіли, не те, що у нас, в селі.

Малий скрушно похитав головою:

— Я щось і не звернув увагу.

І знову надовго вмовк, копирсаючись черевиком у землі. Старший помітив щось неладне з братом і спитав:

— Ти зовсім блідий, тобі зле?

Молодший заворушив губами, наче шукаючи у собі потрібного слова, і з тяжким віддихом запитав:

— А мама ніколи не приходить до нас?

— Стільки в неї і клопотів, що ми. Вона має свою сім’ю — чоловіка, дітей, — спокійно відповів на те старший.

— А до мене недавно приходила із своєю дівчинкою, — сказав зітхнувши малий. — Я її зразу примітив, коли ще й у двір не зайшла. Я спершу не знав, що робити. А потім забіг в умивальник й замкнувся. Чув, що мене шукав вихователь, хлопці гукали, але я не вийшов. Дивився на неї через вікно. Вона довго чекала, але я й так не вийшов. І весь час думав, що коли б мені під руками камінь, кинув би у неї.

— Я й не знав, — здивувався старший.

— He хотів тобі про це говорити, щоб зайве не засмучувати, — байдуже махнув рукою молодший.

Обидва знову змовкли. Але це тривало недовго.

— Ти знаєш, — сказав молодший, — не думай, що я її згадую і люблю… Але тоді, коли вона йшла геть… Дивився за нею у вікно. Вона йшла весь час озираючись і я думав, що не витерплю, вискочу і побіжу навздогін. Але я не вийшов і не заплакав, — з виглядом переможця закінчив молодший.

— Ну й молодець, — похвалив старший. — Вона от недавно зустріла мене і каже, — тут старший скривив гримасу, передражнюючи жіночий голос: «Горе моє, горе, як мені пережити тебе на цьому світі».

Сумна усмішка майнула на обличчі молодшого.

— Я знаю, — підсумовував старший, — чого вона підійшла тоді до мене. Певне, була на виставці у школі. Там п’ять моїх найліпших картин ще й зараз висять.

— Ти розумно робиш, — сказав молодший, — що й далі малюєш.

Раптом постать його вся затремтіла, він підняв кулак, підійшов упритул до старшого і мало не закричав:

— Ти повинен малювати, ти маєш стати великим художником і показати їй, що ми не такі, як її діти!

Потім одразу обм’як і втомлено мовив:

— На тебе вся надія. Мені от нічого в голову не лізе. Сиджу на уроках і весь час думаю про домівство.

— Я, напевне, цього літа піду поступати, — мовив старший. — Тільки тяжко буде вчитись. Сам знаєш, із батька толку, як із курки молока. Що заробить, то й проп’є. Може, вона і правду мала, що пішла від нього.

— Коли б я міг, — замріяно сказав молодший, — я б життя віддав, щоб тобі тільки добре було.

У цей час із-за повороту, погойдуючись, немов слон, вигулькнув автобус.

— Ну, вже йди, — порадив старший, — а то і справді без вечері лишишся. Вас хоч добре тут годують?

— Про краще і не думати. Але що мені з того, що я ситий. Ліпше би був голодний, але вдома, із тобою, щоб разом. От коли приїдеш і поїдеш, так мучуся, що спати не можу. Ніч така довга, що видиться, ніколи її не переживу.

Заскреготавши на всю вулицю, автобус зупинився.

— Бувай, — сказав старший.

— Щасливо!

Брати по-дорослому подали один одному руки, і старший вскочив у автобус.

Саме заходило сонце. Його довгі музичні пальці протікали крізь крони каштанів, і свічки на деревах уже палали не білим, а рожевим полум’ям, освітлюючи душу хлопчини, що залишився на зупинці. Він дивився услід автобусу і чомусь потирав чоло. Немов мав ще щось вельми важливе сказати, але от біда — призабув.

До мене батько приїхали. У торбі грушок принесли, а в серці — свої щоденні клопоти і тривоги.

Отой нещасний сусіда сп’яну перебив усі наші кури і грозив, що й бузьків постріляє, якщо залетять у клапоть неба, котрий висить над його обійстям.

Наш дідо щорання жаліються, що з тих земель, де за долари продали молодість, у сни птахи залітають і цілу ніч людськими голосами кричать. І дідо ніяк не можуть знайти такого лікаря, аби вигнав з пам’яті минувшину, яка залягла у їх голові.

Та дівчина, з великими блакитними очима, яка зі мною завше виганяла в осінні поля корови, вийшла заміж. Люди кажуть, що гарно живе з чоловіком. Він любить її, а вона — його.