Читати книгу - "Колиска сонця"

— Стій, дурню, — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.

Я подивився у її очі і свічки у них холодно засміялись.

— Брешете! — завив я і, вирвавши з її кліщів руку, схопив дзеркало і кинув ним об землю. Скло розлетілося, і по хаті з друзок потекла струмками кров.

Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.

Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи уже не вирине біля берегів світанку. Ми вже були близько коло хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підхапуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.

— Гойте, люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулась до обійстя Марії.

Вогонь горів на поляні у саду. Неподалік, на колоді, сиділа Марія і час од часу підкидала у полум’я дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.

— Марько, що з вами? — спитала мати.

Вона наче ждала нас. Обернулась щасливо, і не вогонь, здавалося, освітлював Марію, а вона вогнище.

— Долю би мала Легезаня, — почала тихо Марія, — правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снила, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: підпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно: а він уже його неодмінно побачить і прийде на світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, і очима не побачить, то почує дим. Він його приведе до хати.

Вмовкла щаслива Марія, підкидуючи дрова у вогонь. І мама такими заздрісними очима подивилися на щасливу Марію, що серце стиснулось від болю. А полум’я, пожираючи ніч, виростало все вище і вище, тривожачи, наче заснулу душу, небо. І виділося мені у цю мить, що на світло наше, трьох одиноких і самотніх людей, у пустелях, степах і болотах, холодних лісах і гарячих горах піднімаються з могил мертві вої і разом з живими вертають крізь ніч до своїх осель, де засновані павутинням, постаріли передчасно дитячі колиски, де огрубіли без ласки жіночі серця і руки, до отчої землі, що давно вже оніміла і оглухла без зерна і чоловічих міцних долонь.

…А через три тижні вернувся батько. Після маминих поцілунків і голосінь, він підійшов до мене. За роки розлуки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемось з батьком віч-на-віч, щось незвичайне станеться у світі, я впаду йому на груди, зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосину і не випущу ніколи з обіймів. Але натомість прийшло якесь гірке розчарування. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе і поцілував, як колись вночі, у чоло, і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.

…На другий день ми вдвох взялися орати ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона — за ним, але скиби, здавалося, самі перекидалися перед плугом, лягали покірно, немов вірні пси, йому до ніг, і зорана рілля лежала під сонцем, немов захмеліла від щастя.

Перед тим, як сіяти, підігнали коней до стодоли і сіли в затінку. Поруч нас, у саду, немов лінькуваті птахи, розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:

— Вісім років кожної ночі снились мені ці дерева. І завжди цвіли не квітом, а маминими сльозами.

— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

— Куди ж мені без вас…

Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Бродила навкруги весна. Із гір у долини буйно стікали зелені ріки трав, і співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх.

А над над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.

…Це було вже аж три тижні по війні.

Такої весни не тямили навіть старожили. Майже до середини квітня із гір цілими зграями налітали у долину сніги. Не встигли зів’янути одні, а вночі вітри наганяли вже молодих. Та ось одної днини все стихло, вигодинилося і стало тепло. З того часу немов розкрилися небеса і дні потекли з них, як самоцвіти. За якийсь тиждень на нашій вулиці вигулькнуло здивовано листя на каштанах, а ще через один-два на деревах запалали свічки.

В один із таких парких днів, під вечір, я стояв у затінку їх гілля, очікував автобуса. Із школи-інтернату, що сліпила вікнами навпроти, вийшли двоє хлопчаків. Старшому було років з п’ятнадцять, молодшому — з дванадцять. Коли хлопці переходили вулицю, за ними вискочила дівчинка, підбігла до молодшого, смикнула за рукав, відбігла і, підскакуючи на одній нозі, почала верещати:

— Горобець-стрибунець скочив у горнець!

Хлопчина глянув запитуюче на старшого, потім лагідно усміхнувся і гукнув дівчинці:

— Біжи мерщій, а то знову будеш хникати, що вечерю проскакала.

Він