read-books.club » Сучасна проза » Колиска сонця 📚 - Українською

Читати книгу - "Колиска сонця"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Колиска сонця" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 36
Перейти на сторінку:
А хіба більшого щастя треба нам, смертним, на цій землі?

Вони, як голуби, кохають одне одного. Але іноді… Коли сходить сонце, вона йде повз наше обійстя до річки по воду. Поминає вже ворота перед двором, а потім, як вкопана, зупиняється. Якийсь болючий спогад оживе у її серці і, кинувши у рівчак відра, біжить до нашої хати.

— Немає від нього вісточки? — запитує благально батька.

— Немає, — у відповідь потиху.

І вона, тулячи до грудей руки, знову іде до річки. І зіниці її великих блакитних очей віддзеркалюють воду у тій синій ріці.

Батько не то сумовитим, не то осуджуючим поглядом пильно подивився на мене і раптом щось прорвалось у ньому — ніколи не чув стільки болю в його голосі:

— Люди кажуть, а я, неборе, бачу. Очі вже й пригасли, та серце зіркішим наче б стало. Здумати тільки: чоловік роботящий, добряк — скибка хліба; хата — писанка красна, сама зодягнута, як та пава, а бач, ніяк не заспокоїться, і куди тільки життя навертає. Людина пташиного молока — і того, певне, вдосталь має, а чогось ще бракує… Візьми, приміром, нас із матір’ю. Як впряглися на весіллі у свою долю, — тягли, тягли, аби вас витягнути у люди, — донині не спочинемо: хоч і дорослі стали, але завжди комусь запоможи. Може, не потребуєте, але для кого вже тоді жити?

А чи любились ми, скажи, з матір’ю? Мо ’ і кохались, але чи був час про це думати. Пам’ятаю, вертаюся із лісу — зима така, що дерева від морозу кричать, птиці до небес примерзають, — а ваші десять голодних ротів мені назустріч уже вікна підпирають. Приходить із наймів мати, — ваші десять пар очей відразу у торбу скачуть. Тут і налюбовуйся один одним. Ось і порозгубили любов замолоду, тягнучи свою долю: я по лісах, а мати — по наймах. Глянь тепер — не життя, казка: маєш кожен день на стіл і до столу, жура про днину завтрашню не гризе, а вона…

«Немає від нього вісточки?..»

Може, і правду маєш, що рідко наїжджаєш — чого мучити серце. Хай люди так і надалі кажуть: вони, як голуби, кохають одне одного.

А далі, заспокоївшись, батько знову навернули розмову до сім’ї.

Сестрин малий — щасна би ’ му дорога в житті була — тільки чотири літа хлопцеві минуло, але уже такий розумний. От позавчора сів собі на поріг і дивлюся, як помалу знімають угору із нашої стріхи бузьки, набираючи у крила сили перед вильотом у вирій. А малий підійшов, придивився і питає:

— Діду, чому зажурені?

— Бузьки відлітають… Зима йде…

— Знаєте, діду, що?! Я придумав. Давайте, виліземо завтра вранці на дерево, і коли сонце сходитиме у небо, украдемо його у тайстру і сховаємо у піч. А коли буде бузькам і сусідським курям холодно, покличемо їх до нас у хату грітися. Га?

Од тих слів батькові раптом стало так щемно і радісно, що мало не заплакали. Обхопили голову онука, притисли до грудей і, здалося їм, що тулять до себе вже не голову хлопчика, а завтрашнє ранкове сонце.

Забув й сказати: це літо, нівроку, зродило, як напасне: і на колгоспному лані, і в обійстях. Яблуні у нашім саду тепер, як натомлені жінки з вечорового поля, ідуть помалу у глибінь осені, з боку на бік хитаючись од рясного плоду. От тепер би мені, сину, твоїх рук у поміч. Картоплю б викопали, отаву б покосили, яблука б зібрали, повизбирували сливи та й посушили, аби взимку було онукам і сусідським дітям завжди гостинця якого…

Потім батько довго мовчали, ніяковіли і нарешті призналися, що прийшли просити, чи не зміг би я дістати тут, у місті, таку велику сітку, аби загородити нашим бузькам дорогу на той сусідський клапоть неба, бо чортів п’яниця і справді їх перестріляє.

Раптом у мою кімнату зайшла дівчина з довгим жовтавим волоссям, що двома рівними ручаями обтікало її обличчя, і почала дорікати, чому не прийшов до неї. Вона з самого ранку чекала, адже я так ревно обіцявся. Тут дівчина глянула на батька, якого досі не помічала, і примовкла. Вони, зіщулившись, тихенько сиділи в кутку на ліжку і наробленими руками підпирали підборіддя. Я провів її, і коли повернувся, батько, вимучені дорогою, спали.

Їм снилось, що збирають з вікна третього поверху студентського гуртожитку у бесаги небо, аби якомога більше понести його додому бузькам, бо той клятий сусіда таки перебив усі кури й грозив, що й птахів невинних перестріляє, якщо залетять у той небесний клапоть, що висить над його обійстям.

Забіліли сніги, заболіли

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Петре Михайловичу, — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і ридаючи припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю. Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що я відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Маріє?! — зніяковілий голова у розпачі роззирався, шукаючи і не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухаються! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним — і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби допомогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір, — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубень застряг у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нікого довкола себе…

— Маріє, заспокойся, — боязко і ніжно погладив по щоці голова дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба…

— Вам легко

1 ... 8 9 10 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Колиска сонця"