Читати книгу - "Містичний вальс"

— Ах, мамо, — простогнав Ясь, але покірно зліз з полиці і взяв свою валізку. — Ну ви інколи таке кажете, що я просто гублюся у роздумах, що вам відповідати!

— Якщо я доживу до того часу, коли ти розгубишся, — негайно парирувала Ія, в той час як Світлана ледь стримувала недоречний у виховальному процесі сміх, — або десь загубишся, бодай і у роздумах, це мене таки переконає, що у світі є дива.

— Мама у нас недовірливі, — Ярослав підморгнув Лані і заходився складати свої светри, штани та книжки у валізу. Світлана заради цікавості взяла одну з них — «Легенди містичного краю», збірка гуцульських казок.

— Подобається? — спитала вона.

— Дуже. Майже так само цікаво, як і ваша казка.

— Послухайте, — Ія відірвалась від споглядання себе в маленьке люстерко пудрениці, — а де ви зупиняєтесь?

— В готелі. Де ж іще?

— Номер заброньовано?

— Так, звичайно. А що?

— Та я просто подумала… може, ви в нас зупинитесь. У нас чотирикімнатна квартира, місця, хоч конем гарцюй… Не діло це, коли молода вродлива жінка мало того, що працює на Різдво, так ще і стирчить в готелі сама-самісінька. Іванку, ти як, не проти?

— Ну звісно, ні, — Світлана уважно дослуховувалась, та так і не змогла почути чогось вимушеного в цій блискавичній відповіді. — Ти мене випередила, люба. Я теж хотів це запропонувати…

— І я теж, — негайно встряв Ясь. — Ви згодні?

Дві пари неймовірно яскравих зелених очей втупилися в неї, вимагаючи відповіді.

— Не думаю, що це хороша ідея, — невпевнено сказала Лана, сама собі дивуючись — що це з нею діється? Вона ж так важко сходиться з людьми, вона самітниця, аж раптом… чому їй так не хочеться розлучатися з цими милими, але зовсім їй чужими сусідами по купе. — Різдво — родинне свято.

— Різдво — всесвітнє свято, — різко заперечив малий і враз зніяковів під сердитим поглядом її. — Даруйте, мамо, що вліз без дозволу. Я просто хотів сказати, що Різдво — це свято тепла і любові, і ми повинні зігріти в цей день щонайбільше самотніх сердець, чи не так?

— Погоджуйтесь, — просто сказала Ія, кивком підтверджуючи слова сина. — Який сенс платити за холодний номер в готелі, якщо у вас буде тепла кімната, камін, ялинка і друзі. А Яся ви просто зачарували!

— З чоловіками це нескладно.

— Не з усіма, — Ія загадково всміхнулась. — Звести б вас з моїм братом. Хоча… може, у вас би і вийшло те, що досі нікому не вдавалося — зачарувати Олексія.

— Ні, дякую, — зі сміхом відмовила Лана. — Людей зводить тільки Бог, а все інше — від лукавого. Але перекажіть йому, що із сестрою, небожем та швагром йому пощастило.

— Самі йому це скажете. Він буде завтра у нас в гостях.

— Прекрасно. Тоді і я прийду до вас в гості, якщо запросите. А жити я все-таки буду в готелі. Не хочу вас обтяжувати.

Залишусь на самоті зі своїми спогадами.

— Люба Світлано, — засміялась Ія, — якби ви могли мене обтяжити, я б вас до себе не запросила. Ну, скажіть «так»!

— Гаразд, — погодилась Лана і це слово негайно потонуло у радісному вищанні Ярослава. — Але з однією умовою.

— Грошей з вас я не візьму! Про це краще забудьте!

—,Вже забула, бо мала на увазі не гроші. Я хотіла б придбати вам різдвяні подарунки! Чого б ви бажали?

— Уррра! — малий стрибав навколо Лани, забувши про валізу. — Ви мій подарунок! Уррра! А ви мені ще казку розкажете?

— І не одну. То як, Іє?

— Цього я вам заборонити не можу, — бурштинові очі відливали золотом і таємниче сяяли, мов сонячні промені. — Але й чого ми хочемо, не скажу. Здогадаєтесь самі — прекрасно, а як ні — то ні. До мого запрошення це ніякого стосунку не матиме.

— Львів, прошу пані, — сказав, зазирнувши до купе, старенький провідник, і ці слова стали печаткою, що скріпила угоду між жінками. Іванко і Ясь підхопили всі речі, ігноруючи слабкі спроби Лани взяти свою валізу, і всі вийшли у залитий холодним сонцем зимовий ранок, на припорошений схожим на цукрову пудру сніжком вокзальний перон.

Львів. Ця назва незмінно хвилювала серце Лани, воно тріпотіло, мов перед іспитом, і кожного разу, потрапляючи сюди, дівчина ніби роздвоювалась — щось щеміло в грудях, немов вона була тут вперше, і солодко завмирало, як при зустрічі зі старим, але незмінно хвилюючим коханням. Як вона любила це місто! Вона провела тут п’ять незабутніх років юності, п’ять найкращих років, коли навчалася на провізора у Львівському медичному інституті. О, вона мала такий успіх — за нею бігали, мов прив’язані, не лише кавалери з факультету фармації, і не тільки студенти-медики, а й хлопці з львівського політехнічного, і з консерваторії, і навіть з інституту фізичної культури, не кажучи вже про торгово-економічний! Її холодна врода у поєднанні з внутрішнім сяйвом діяла на бідолашних студентів як магія вогника за склом для метеликів, і Світлана пересувалась по місту в оточенні щільного кола прихильників сріблясто-сірих очей, котрі якийсь черговий залицяльник у нападі поетичності порівняв із розплавленим сріблом. Тут її ніхто не називав Ланою — всі знали її як Світлячка. Тут